ЕПІЛОГ-2

У нашому «епілозі» є ще дві події, про які мені хочеться розповісти так само рівно, як ми запалюємо лампи.

Перша. Коли восени вітер розірвав небо на довгі повиди, і з тієї щілини, здавалось, висипалося старе каміння страхів. Тоді до нас привели жінку з крайнього хутора — вона стояла біля брами, як клямка без дверей: її руки не знали, де їм бути. «Чоловік пішов у місто, — прошепотіла, — не вернувся». Ми не ставили питань, які боляче торкаються кісток. Ми дали їй миску — вона не впала з її рук. Дали свисток — вона тримала його між пальцями, як ремінь на плащі. Дали роботу — і вона виконала її без «але»: підбирала обтирачі в рівний ряд, накладала по ложці дітям, вчила «статут» так, ніби вчитувалась у свою долю. На третю «маленьку суботу» вона сама принесла нам два жетони «дороги»: «за світло й міст». А через місяць повернувся її чоловік — не гордий, не переможець — людина, що надишалась шинковим туманом і захотіла знову дихати нашим кип’ятком. Вони обоє стояли під «морським» ковпаком і мовчали — ми теж. Потім вона підняла його руку і поклала на клямку: «Не кричатиме». І клямка відтоді й справді не кричала.

Друга. Наш невеличкий сміх у кімнаті: в одну з ранкових заморозок я переплутала чашки й зробила Малкольмові настій на м’яті в кружці з «Е». Він випив ковток і зробив вигляд, що нічого не сталося. А я помітила шнурочок і розсміялася так голосно, як рідко дозволяю собі. «Оце й є наш скандал», — підсумувала Нелл, і з того дня «Е» і «М» стали нам домашніми крамольниками, які піднімають на ноги сміх навіть після важкого обходу. Іноді ми спеціально міняємо жетони місцями — і дивимося, скільки часу мине, перш ніж інший це помітить. Рекорд поки що у Падрія: він заходив на кухню, підняв книжку статуту, глянув на чашки, нічого не сказав, але, виходячи, поправив «Е» і «М» правильно — і це було його найкраще благословення за цілий місяць.

Рік завершується не салютами — наш двір цього не любить. Він завершується запахом свіжого мила й яблук, потріскуванням торфу, сухістю лляних рушників і буденною лункістю порожнього відра — його звук означає, що скоро буде повне. Ми піднімаємо очі на «морський» ковпак: третя лампа горить, як рівна обіцянка. «Велика нога» стоїть, і вода не сперечається з нею; у «школах при кухні» діти додають до статуту ще два пункти — «не торкатися обличчя руками під час робіт» і «допомагати молодшим зв’язувати волосся». Мара вирізьблює маленькі букви так ретельно, що деревина наче сміється від лоскоту. Плямка вже не краде пряники — він поважний господар «Малого скриня» і дозволяє собі лише іноді перекинути свій хвіст так, щоб «Е» і «М» забавлялися.

Малкольм повертається з обходу, і сніг хрумтить у нього під ногами як добра пісня. Він ставить палицю до моєї рейки, притуляє лоб до мого — і жодного слова. Тіло пам’ятає все. Ми виходимо на галерею, стаємо під «Вересовим каменем» і робимо наші чотири такти — крок, крок, поворот, дихання. У третьому кроці я завжди чую, як у млині сміється хліб, а у четвертому — як дихає «велика нога». Після того ми ставимо в ряд відра. Це наш звичай: не закінчувати день танцем, а починати воду.

— Знаєш, — шепочу в холодне вухо його куртки, — мені іноді здається, що це світло в нас не закінчиться.
— Воно й не має, — відповідає він. — Бо в нас воно горить не заради світла, а заради того, що в ньому видно: руки, клямки, ковпаки, мости, діти, чашки з «Е» і «М». — І додає дуже просте: — І ти.

Під «морським» склом третя лампа робить маленький вдих — рівний, як наше «так». Я торкаюся пальцями до його долоні — і цей дотик звучить так само, як дерев’яні жетони на наших кружках. Ми сідаємо під навіс і ділимо чай — не плутаючи, хоча Мара все одно ще раз перевіряє своїм суворим дитячим поглядом: «на місці». Відповідаємо їй одночасно: «на місці». І від цієї «одночасності» мені так тепло, наче зима збиває з себе лід, коли підходить до нашого двору.

— Далі — рік, — кажу. — І знову «стоїть».
— Стоїть, — відповідає Малкольм. — Бо тримаємо двоє. І тому що нас двоє — це не дві окремі лампи, а один ковпак.

Верес у темряві пахне обіцянкою. «Велика нога» внизу не думає хвалитися — їй і так відомо, навіщо стоїть. Діти за стіною шепочуть «статут» як казку на сон. Мара вкриває Плямку своїм маленьким пледом, а той удає, що йому байдуже. В кухні на столі стоять дві чашки — на одній «Е», на іншій «М». Я застібаю вікно, і клямка дякує мені коротким «клік». Лампи під «Вересовим каменем» гойдаються рівно, як колискова. І світ уміщується в цей двір — не тому, що він малий, а тому, що ми нарешті знаємо його чергу: спершу — дім, тоді — серце. І щоночі ця черга знову вивішується на гачок під «морським» склом — три вогні, наші відра й обіцянка на двох.