Епілог

Рік минув так, як росте верес: не рвучко, не до гуркоту — вперто й невидимо, а потім раптом розквітає й пахне далекою сіллю. Над «Вересовим каменем» під «морським» ковпаком горить третя лампа. Скло тепер звикло до наших вітрів: краплі на ньому не змахуються, а лягають рівним намистом, крізь яке вечір стає не темрявою, а кольором чаю з медом. Коли ми ставили той ковпак уперше, долоні боялися його гладкості: він здався нам міським гостем, що заговорить чужою мовою. А тепер він наш: у склі живе запах варених яблук, і тонка різьба на вушку перехопила від наших гаків їхню терплячу прямоту. Три світла під одним дахом — і двір дихає в темряві, як хата після довгого дня: рівно, тепло, без потреби показувати свою шляхетність.

Третя лампа стала нам і годинником. Коли вона спалахує на мить раніше за інші — значить, Ієн допізна стояв на броду й перевіряв «велику ногу». Ту саму, що тепер тримає міст, немов плечем тримає двері від настирного вітру. «Велика нога» — не просто колода на каменях; це — вузол із дерева і води. Ієн слухав її вісім тижнів: прикладав щоку до стовбура, коли він лежав на березі, і шепотів: «ще не час». Пробував обручі на обіймах дерева — то дуб зітхав, то ліщина робила вигляд, що нічого не відчуває. Г’ю показував пальцями вузли, як літери в абетці: «цей — на клини», «цей — на лінву», «цей — на тиша». Ми втрьох стояли на колоді під дощем і привчали деревину до нашої ваги — щоб не лякалася після. Потім прийшов день, коли вода захитала плечима, і Ієн сказав коротко: «Тепер». Лінва першою торкнулась потоку, не обпікаючись страхом. Двоє хлопців із «місткової черги» присіли по обидва боки, Г’ю поклав каміння «як на підлозі — щоб не танцювало під ногою», і «велика нога» зайшла у воду — обережно, як людина, що вперше заходить у чужий дім і знімає чоботи на порозі. Потік глянув на неї й спочатку буркнув, а потому змирився: «стоять будемо разом». Відтоді брід не говорить на підвищених тонах; він розумнішає від нашої терплячості. А Ієн тепер не каже «робитиму». Каже «стоїть».

Біля млина змінилася пісня. Камені запам’ятали нову вологість літа й гудуть басом, що любить правду рук. Еймон відпрацював насічки так, що й дитина вгадала б, куди лягає зерно. Млин перестав соромитись дощу: ми поставили бляшані відбивачі під крокви, і тепер вода не краде тепло з казана, а вдячно шепоче під ковпаками. Коли Мері знімає з полум’я першу юшку дня, пар торкає «морське» скло нежданою прохолодою — і від того в повітрі стоїть смак моря на краю гірського язика. У такі хвилини Малкольм завжди кладе мені долоню на спину, ніби підтверджує: дім тут, і далі нікуди.

Школи при кухні повиростали в справжні майстерні добрих звичок. Ми й не помітили, як діти стали вищими, а наші обтирачі — рівнішими. Того дня, коли вони самі принесли нам власноруч написаний «статут чистих рук», Мара тримала себе, як доросла, але кінець свистка все одно зрадницьки визирав із кишені — їй було важливо мати під рукою голос. «Статут» — папір простий, із плямками яйця на верхньому краю, з акуратними буквами, що не поспішали одна перед одною. Вони записали вісім пунктів — як вісім кроків між брамою й «Вересовим каменем»

•  Руки — спочатку вода, потім мило, потім знову вода;
• Миска — чиста до того, як її взяли;
• Ніж — витерти об свій обтирач;
• Волосся — під хустку;
• Свербить — чесати в дворі;
• Кашляти — в рукав, не в каструлю;
• Свою ложку — не плутати з чужою;
• Якщо не впевнений — спитай у того, хто стоїть під лампою».

Під кожним пунктом — по дитячому підпису. Не для краси — щоб звичка боялася їхнього імені. Мор довго тримала папір на долонях, як тісто — відчути, чи піднялося. Падрій прийшов, прочитав уголос, не проповідуючи, і додав дев’ятий пункт, тонкий, як волосинка: «9) Коли закінчиш — подякуй тому, хто приніс воду». І діти вписали його між своїми літерами, як дорослі — тихо і без «ну».

Тепер «статут» висить під лампою в кухні на окремому гаку — в рамці з ліщини, яку зробив Ієн. Кожен новий учень ставить пальчик у миску з водою й торкається свого пункту. Мара іноді шепоче до паперу, ніби той живий: «Не роздмухуйся, будь простим». І папір наче слухається — він не «святий», він — потрібний.

Малий скринь за рік стільки разів встиг побувати в чужих руках і повернутися додому, що здається живим котом: любить своє місце й час від часу дозволяє себе ніжно перенести в «Німе». У книзі до нього з’явились нові графи — Ізобель навчила мене вони не назви, а порядку: «віддано/повернуто», «замінено рівним», «відпрацьовано у відрах». Вона тепер приходить не у шовку, а в теплому сукні й пальто, залишає парфуми десь на брамі — і пахне так само, як наш двір: м’ятою, милом, яблуками, кип’ятком. Того ранку, коли ми вперше підняли третю лампу під її «морським» склом, вона кілька хвилин мовчки дивилася на вогонь, ніби слухала музику. «У порту теж є світло, — сказала нарешті, — але воно виглядає в море. А ваше — дивиться всередину». Я кивнула. «Нам так треба».

Шейл повернувся одного разу не з гирями, а з книжкою — просити вибачення він не вмів, тож приніс корисну річ: «Список місцевих ремісників із позначками, хто що робить “чисто”». «Візьміть, — пробурмотів, — а якщо колись будете робити ярмарок у місті — кличте». Я не стала ставити печатку на його щоках — не моя робота. Але взяла книгу й поклала на полицю під лампою: шлях, що став рівнішим, не вимагає аплодисментів.

Увечері ми з Малкольмом сидимо під «Вересовим каменем» і йдемо очима по двору, як по нотах. Ось клямка — не скрипить; ось відро — стоїть в ряд; ось ковпаки — не дзвенять; ось гак — тримає; ось лінва — не бреше; ось бочка — гордо мовчить. Плямка вміє спати на «Малому скрині» так, ніби для цього той і робився. Мері на ходу поправляє обтирачі, Нелл підкладає до дверей смужку сухого листя — клямка вже знає, що час змінюється. Діти шепочуть «статут» і, як годиться, забувають один із пунктів — щоб завтра знову згадати. Ієн уміє сидіти, випроставши спину так, як сидять майстри: не гордощі, а відповідальність. Падрій тихенько кладе два пальці на клямку — і двір зітхає рівно. Сер Арчибальд навчився приходити так, щоб не відволікати собою: торкнеться оком «ланцюжка», кивне «працює» — і зникне. Це — мій рік. Рік, який пахне не святами, а ладом.