20.

Ранок пах яблуками й димом. Писар розгорнув книгу «шлюбів» — у нас це зветься «союзи». Не панський розпис, не показ: десять подихів Падрія, два підписи, два свідки, два жетони — «лампи» й «дороги». Свідками стали ті, хто вчора стояв у воді: Ієн і пані Брейд. Вона попросила — ми кивнули. Прийшла без шовку, з рушником — чистим, теплим. Її сіль, здавалось, нарешті стала тим, чим має бути: не прикрасою, а смаком.

— Елен і Малкольм, — сказав Падрій, — від сьогодні «партнери» стало «чоловік і жінка». Але чергою не грайте: спершу дім, тоді серце. Забудете — спитайте у відер. Вони завжди знають.

Ми підписалися. «Вересові ліхтарі» ще горіли, хоч сонце вже піднялося: так треба на такі союзи. Люди плескали неголосно. Кет принесла кочети. Мері — пиріг. Нелл — ножі. Мара — свисток. Щур — новий гак у коридор. Сер Арчибальд поклав на стіл маленьку залізну табличку: «Перевірено: під ковпаком». Пані Брейд — другу скляну «горловину» до морського ковпака — «на запас».

Ми з Малкольмом удвох підняли малі «місткові» фішки й поклали їх на край «Вересового каменя». Я провела нігтем нову насічку: «разом». Він поставив поруч «сьогодні/завтра» і додав між ними коротку риску — «шлях». Ієн усміхнувся очима: «Стоїть». Плямка позіхнув: «Нарешті».

Увечері, коли двір видихнув, ми сіли на галереї — так, як сіли б і вчора. Небо — чисте. Лампи — рівні. Верес пах так, як пахне дім після великої роботи. Малкольм узяв мене за руку — не як трофей, як звичку. Я поклала голову йому на плече — і це було правильне місце. Не сцена. Дім.

— Далі що? — спитав тихо.

— Далі — те саме, — відповіла. — Мости, ножі, ланцюг відер, малі скрині. Щорічний великий ярмарок. Твої обходи — під ковпаками, не під столами. Наш хліб — на камені. Наші діти — митимуть руки, перш ніж узятися за леза. І ще один гак у коридорі — мені завжди мало одного. — Я усміхнулася. — І танці під вересовими ліхтарями. Не один.

— Тоді танцюймо, — сказав. — Тут і зараз. На порозі. У чотири такти.

Ми встали й пішли: крок, крок, поворот, дихання. Я думала про те, що наше «так» не зробило з дому сцену — воно зробило сцену домом. І про те, що верес горить тихо, але довго: його світла стане і на мости, і на ножі, і на малі скрині, і на наші сердечні речі. А як бракуватиме — в нас завжди є відра. І свисток. І «десять подихів». І руки — отого самого дому, який ми вибрали разом.