19.

День «розмовного» кроку зранку підняв вітер: зірвався з верхів і приніс важкі, але не злі хмари. Верес стояв темний, майже фіолетовий — іще тиждень, і запах стане сильнішим. Почали, як завжди: Мері — юшка й хліб, Нелл — ножі й обтирачі, Мор — настої і «школа при кухні», Ієн — мости, Щур — гачки й ковпаки. «Малий скринь» відпочивав під ланцюжком; у кошику тихо, як кіт, лежали жетони. Писар переписав крейдою «розклад суботи», Плямка позіхнув — знак людської ночі.

Малкольм увійшов із палицею з насічками і своєю рівністю в плечах. В очах — тепло, не сцена.

— Вечір — під «Вересовим каменем», — сказав. — Попросив у Падрія «два слова». Будуть.

Я кивнула й раптом — дурниця — пішла перевірити задній шнур і «двоязикову» клямку. Пальці люблять роботу, коли душа збирається говорити. За мною тихо побігла Мара — зі свистком у кишені.

День тягнувся, як голка в добрій руці: рівно, без ривків. Хмарилося. Вітер час від часу смикав ковпаки — ми лише щільніше насували їх на гаки. Ієн приніс із броду гладкий камінець «на пам’ять про спокій» — поклав на «Вересовий камінь». Ніякі драґі не замінять такого.

Під вечір прийшла вона — пані Брейд. Пішки. В легшій сукні, з коротшими рукавами, без рукавичок. У руках — загорнутий у лляне полотно предмет. Обличчя — не столичне; очі — стомлені, чисті.

— Для вас, — рівно сказала біля «Вересового каменя». — Не подарунок. Відшкодування за дурного Ренда. — Розгорнула полотно: тонкий міцний скляний ковпак із прозорою горловиною — «морський». — У нас у порту ставлять їх, коли не хочуть, щоб світло гасив солоний вітер. Подумала… вашим вересовим вітрам теж іноді потрібне скло.

— Ми беремо лише те, що вміємо доглядати, — обережно Нелл. — Скло, як мала дитина. Йому потрібні руки.

— У вас є руки, — відповіла Ізобель. І вперше поклала долоню на наш стіл, не сахаючись яблучного оцту. — Я… не вмію «без сцени». Але навчуся мовчати, коли треба. — Поглянула на Малкольма й, здається, вклонилася не йому, а лампі. — Сьогодні я — гість. Не проблема. — Усміхнулась до Мари зі свистком: — І обіцяю тримати своїх «котів» від вашого двору на відстані цього звуку.

— Домовилися, — сказав Малкольм. — Під лампою.

Ми поставили «морський» ковпак на край «Вересового каменя» — хай звикне до наших вітрів. Падрій накрив його долонею — не благословив, привітав як інструмент: — Щоб служив і не задирався.

— Вечір, — коротко мовив, — почнемо словами, що люблять коротку дорогу.

Народ стікався під навіс. Діти дрімали в кутку — у кожного своя миска і свій дерев’яний жетон, що шурхотів у кишені. Мости — під Ієном, клямки — у Нелл, ножі — у Мері, лампи — у Щура, «морський» ковпак — у Падрія, свисток — у Мари. Дім став на місця, як оркестр перед першим тактом.

Малкольм став зі мною посеред двору. Вересові ліхтарі дихали мовчки. Люди перестали совати ногами. Падрій вийшов не до нас — до двору:

— Ми тут не любимо довгих промов. Тож сьогодні — два слова, як просили. — Глянув нам у вічі, ніби ставив насічку у воду. — «Так» — не цукор, що тане в першому чайнику. «Так» — гак, що тримає лампу. — Зробив паузу. — Елен, Малкольме, скажете свої «так» під ковпаками — разом, без «до», «після» і «окрім».

Малкольм узяв мою руку — не як трофей, як продовження своєї. В очах — тільки спокій, якого я навчилась не боятися.

— Елен, — просто, — хочу жити так, щоб моє ремесло пахло твоєю кухнею: м’ятою, димом, милом і кип’ятком. Хочу ставити насічки там, де ти вішаєш ковпаки. Хочу, щоб мої «перевірки» були не про силу, а про світло. І щоб, коли я забудуся, ти поклала руку на клямку й сказала: «Зупинись». — Усміхнувся кутиком. — Скажеш «так» — під ковпаками?

— Малкольме, — голос не тремтів, — хочу сидіти з тобою на порозі під дощем, коли молоко «тікає» з горнятка і його треба «вмовити» лишитись. Хочу, щоб ти носив мої «Малі скрині» не в кишені, а в серці. Щоб пам’ятав мою чергу: спершу — дім, тоді — серце. І щоб, коли мені заманеться бігти швидше, ніж стоїть міст, ти поставив палицю з насічками і сказав: «По одній». — Усміхнулась очима. — Кажу «так». Тут. Під ковпаками.

— От і добре, — тихо Падрій. — Тоді всі, хто має при собі «лампи» й «дороги», — до кошика. — Люди, сміючись, поклали по кругляку. — У нас «приданого» іншого нема. Але цього досить, щоб світло висіло рівно, а ноги знали куди.

— І щоб мости стояли, — додав Ієн.

— І щоб ножі не різали пальців, — сказала Мері.

— І щоб свисток завжди був під рукою, — урочисто Мара, і двір знову посміхнувся.

— І щоб у «малих скринях» лежала не влада, а довіра, — підсумував сер Арчибальд і, як завжди, став трохи збоку.

Музик не було, але ритм — був: ложки, долоні, кроки, дихання. Ми з Малкольмом пішли в чотири такти. Я чула, як він міняє кут, аби вітер не бив у шию; як його пальці тримають мою долоню, наче ліхтар під ковпаком: не стискати — щоб не тріс, не відпускати — щоб не згас. Люди плескали просто, без «урочистості». Це був наш танець — і наш дім.

Коли такт стих, небо звело брови: з верхів потягло холодом. І разом із ним прийшла «велика» — швидка, але не зла — вода. Ієн першим почув, як у броду змінилися ноти.

— Підйом! — кинув і вже біг до мостів. — Поручні — тримати. Клади — носити. Пісок — ряд.

Наше «так» не розсипалося — стало відром. Ми розійшлися: хто до бочки, хто до мотузів, хто до дітей, хто до ламп. Малкольм — до броду. Я — до «Малого скриня», зняти ланцюжок: якщо треба — звільнимо прохід. Нелл — до клямок і свистка. Мері — до казанів. Мор — до настоїв. Падрій — до задньої хвіртки: відчиняти, якщо когось знесе водою. Пані Брейд… розгорнула рукави й стала біля відер: її «шовк» не заважав воді.

Вода пішла на місток, як чужий гість на поріг — не питаючи, та без грубощів. Ми підклали фашини, Ієн поставив «нову ногу», Малкольм кинув лінву нижче за течією. Діти — в кухні; Мара шепотіла: «Ось ґніт, ось ковпак» — щоб страх мав форму. Плямка сидів на «Малому скрині», ніби головний — і це допомагало.