17.

Осінь підклала під двері тонку смужку сухого листя — так, щоб клямка не лякалася, коли виходиш у темряву. Ми винесли на стіл «чекову» дощечку й поклали поруч нову — чисту, з білим кантом і маленьким вирізьбленим вересом угорі. На ній мало з’явитися слово, якого в нас досі не було: «Малий скринь». Не «скарбниця», не «банк» — скринь, тому що його можна підняти вдвох, перетерти краєчки ганчіркою, перевезти на візку до «Німого» і повернути назад. Справи, які не поміщаються в людських руках, швидко починають розповідати про себе казки.

Мері протерла стільницю яблучним оцтом, Нелл витерла насухо — щоб папір не пішов хвилею. Писар відкрив перший аркуш і вклав гусяче перо в мої пальці, як годиться — не з пафосом, рівно.
— Завдання — три, — сказала я так, щоб почули навіть ті, хто стоїть біля бочки. — Ніж — на ремінець, не в борг: два жетони — взяв, три — повернув; рубанок, шило, голка — те саме. Друге — місткові роботи: хто відпрацював «дві суботи», бере дошку чи кілок під зарік — «поверну після відлиги». Третє — вдовина справа: казан, кочет, дві миски, одна ковдра. За це — не відсотки, — вона глянула на мене, — а відро і година в ланцюгу.
— Щоб пам’ятали руками, — підсумувала Нелл.

Першою підійшла Моррен — та сама, що віддала колись два мідяки «на ліхтар і дорогу». Вона доторкнулася до краю дощечки й стиха сказала:
— Я б взяла котел на два відра. У мене троє, і як почнеться зима, суп треба буде не на миску, на вечір.
— Записуємо: котел — з нашого складу, кочет — від Кет, дві миски — з кухні, ковдра — з комори, — відчитала Мері. — Обмін — «відро і година» двічі на тиждень, до нового літа.
Моррен усміхнулась кутиками:
— То це не борг, то порядок.
— У нас — найкращі борги, — відповіла Нелл, — ті, що платяться водою і часом.

Гріґор привів двох хлопців зі шрамами на пальцях — не страшними, робочими.
— Їм би по ножу, — кинув коротко. — Один — із тонким лезом, другий — із коротким, «тесляцьким». Вони мені потрібні людьми, не «сировиною».
Ми видали обом по ножу в шкіряній «сорочці», до кожного — по обтирачу з грубого полотна й маленьку дощечку з вирізьбленим вересом: «повісити над робочим місцем».
— Повернете — додасте по жетону в скринь «дороги» — за те, що леза ходили під ліхтарем, — сказала я.
Один із хлопців — рудий, з усмішкою, як у кішки, що вкрала молоко тільки у вітру, — кивнув:
— Добре, леді. Ніж — це як слово: якщо в роті брудно, різатиме язик.

До обіду підійшов Маккол — пастух із «Німого». На широкій долоні він тримав дві ліщинові прутини, акуратно здерті з кори — рівні, як хороша думка.
— Поручні на місток, — сказав. — Я міг би й сам, але ваші хлопці мусять стати об стійкість, не тільки об пісок. Візьму в скрині два кілки й лляну лінву. Поверну — кращими.
— Повернеш — забереш жетон «дороги» і отримаєш пиріг, — озвалася Мері. — У нас сьогодні яблучний.
Він усміхнувся, перехрестився не так на «Бога», як на яблука, й пішов у дощову сутінь обіцяти собі поручні.

До вечора «Малий скринь» наповнився життям: у ньому лежали мотузи, кілки, ножі, голки, дві смужки бляхи «на відбивачі» й новенький кочет — гладкий, як кісточка. Поруч — книга записів: у ній не було великих слів, лише дати, імена, два рядки умов. Писар поставив унизу свою мітку, я — маленький верес, Мара — крапельку воску, щоб пахло святом.

Ніч опустилась рівно, не на «раптом». Лампи під «Вересовим каменем» дихали рівно. Плямка ліг у кошику з жетонами, накрив хвостом ніс. У кухні кипіла вода «для пізніх», Мері щось наспівувала зав’язці на полотняному мішку, Нелл обтирала ножі, шепочучи лезам «не зраджуйте». Я вийшла на галерею — перевірити гачки. Вітер стояв по той бік річки, слухав, чи все на місці. Малкольм з’явився тихо, як вода випирає з-під каменя — без чутки, але невідворотно.
— Пройдемо колом?
— Пройдемо, — відповіла.

Ми обійшли задній двір, перевірили клямку на «двоязиковій», підкладки під бочками, шнурок у коридорі, мотуз під навісом. Уже поверталися, коли з темряви з’явився шурхіт — не миша, важче. Від задньої хвіртки, що веде на стежку до садка, відмежувався чорний силует. Він ішов не до дверей — до столу. «Скринька», — сказала внутрішня кісточка між лопатками. Другий силует — нижчий — підповз до нашої «дорогової скрині»: там, де мідяки сидять, як зерно у колосі. Третій вислизнув із тіні дровітні — тісною постаттю з чимось блискучим у руці. Аркан.

Я не схопилась за крик — у нас крики мають свою чергу. Малкольм тільки ледь помітно кивнув, і ми розійшлися в різні боки: він — до «скрині», я — до свистка. Мої пальці знайшли шкіряний шнурок із вересовим свистком під гаком, і в повітря полетів короткий-довгий, як нас учили: перший — «сюди», другий — «не панікуй». У відповідь із кухні вийшов ще один свист — Мари, тонший, але точний: «чуємо». В коридорі підхлюпнула вода: ряд відер почав ставати на ноги.

Перший із темних ухопив аркан за кидок, замахнувся на ніжку столу зі «скринею». Не наші люди — наші б не зайшли під ковпак. Аркан пролетів рівно, але впав на «двоязикову» клямку, тріснув і безсило повис, подзенькуючи, як поганий жарт. Другий уже мав руку в «дороговій скрині», але наткнувся на просту, як дощ, перешкоду: дно було підбите тоненькими залізними цвяхами, ледь видними — так, що рука ковзнула й роздерла шкіру. Він сичав, як чайник, що забув про себе. Третій довгу секунду вдивлявся в темряву, намагаючись знайти, де звук, а де зміст, — і в цю секунду в галереї загорівся другий ліхтар.

— Ряд відер! — Нелл не кричала — її голос різав чисто. Мері підняла кочергу — не як зброю, як вказівку: «звідси — сюди». Щур вилетів із тіні з довгим гаком і так акуратно підбив аркан із підлоги вбік, ніби гнав з печі жар — не на людей, під стіну. Каллум, який останні місяці стояв у нічній варті «на відрах», зняв із гака ковпак і одним рухом накрив ліхтар — темрява лягла на секунду й, мов кішка, застигла.
— Тепер, — прошепотів він сам собі.

Малкольм ступив до того, що був біля скрині, не великим кроком — правильним. Він не схопив, він поклав руку на зап’ясток так, як кладуть клямку на місце: без шуму, без хизування.
— Куди? — спитав рівно.
Той сіпнувся — і тут вийшов отець Падрій. Він не мав у руках нічого, крім свого дихання.
— Сину, — сказав тихо, — не клади чужий хліб у свій рот. Він поріже язик.
У темряві навіть злодій побачив, як близько його лице до нашого світла, й відсахнувся так, ніби доторкнувся до гарячого.