16.

Осінь заходила по-господарськи: накривала бочки повстю туману, підшивала край неба вузькою смугою міді, висипала по дворах яблука так, щоб жодне не тиснулося до сусіда. На «Вересовому камені» ми зняли літні ковпаки, протерли їх м’якою ганчіркою з лляної нитки й повернули на гак — ближчі до вітру, ніж до показу. На брамі з’явилася нова дощечка: «Осінні контракти — тут». Кет, притримуючи пальцем край паперу, усміхнулася: «Писар сказав би “угоди”, але мені “контракти” подобаються — чути “кон”, “досі”, “тракт”. Дорога в слові живе». Я кивнула. Слова — теж інструменти, їх треба час від часу гострити, як ножі Гріґора.

Ми сіли просто у дворі — довгий стіл під навісом, на столі — миски, глечики з водою, під ними — камінці, щоб не хиталися. Писар розклав пергаменти, загладив нігтем злами. Першими підійшли дровери. Я читала голосно, щоб чули й ті, в кого очі люблять роботу більше, ніж літери: «Ланцюг відер — поперемінно; мідяк з ночівлі — у “дороги”; жетон — коли мідяка нема; ножі — витирати об наш обтирач; лампи — не чіпати голою рукою; клямку — закривати без грюкоту». Хлопці ставили чорні від смоли пальці на рядки — мовляв, «бачимо», — і губами торкалися підписів, як люди торкаються кромки миски, переконуючись, що не тріснула.

Сирниця прийшла з двома колами — «на щастя» і «на ваги». Її контракт був коротший за наші мрії: «Місце — під лампою; ваги — під липою; крихта — на дітей; кисляк — у діжку, не в рот». Вона притисла пальцем воскову крапку так серйозно, ніби ставила печатку на свою молодість: «Щоб не розповзлося».

Гріґор приніс ножі в шкіряних «сорочках», поклав на стіл і глянув на мене з тією суворою ніжністю, що мають майстри до тих, хто не плутає «ножі для хліба» і «ножі для м’ясника».
— Напишіть: «Ножі — не кидають, леза — не точать об камінь на порозі». І додайте: «Обтирач — вішати на гак». Бо їхні руки, — він кивнув на хлопців, — вміють; очі — ще вчаться.
Ми дописали, а Мара акуратно підкоптила краєчок свічкою — щоб шрифт пам’ятав дим.

Після контрактів — весілля. Не під бубни — під «вересові ліхтарі». У нас тепер з’явився звичай: третій день осіннього ярмарку закінчувати весільним танцем для тих, хто не має грошей на «панську химерію», але має руки, що звикли тримати небо в одному місці. Наречені — Ронан-дровар і Джілла-сирниця. Він — плечистий, зі сміхом, що любить стіл і молот; вона — прозора на вигляд, але міцна, як лляна нитка. Отець Падрій став поміж двома лампами, поклав долоні на їхні пальці й сказав не довшу за десять подихів молитву: «Дай їм пам’ятати, що любов — не пісня до світанку, а черга відер до вечора. Дай їм знати, що “дякую” важче за “пробач” і митиме більше мисок». Діти притихли; Плямка, не ймучи віри в людську серйозність, стрибнув на край лави, але Мара стримала його за хвіст — «не цього разу».

Ми придумали «ярмарковий посаг»: не гроші — жетони. Глечик із дерев’яними кругляками стояв під самим «Вересовим каменем». Кожен, хто бачив роботу цих двох, клав туди свій — на лампи або на дороги: «щоб завжди було куди повісити світло й куди стати ногою». Наприкінці Писар, знявши шапку, перерахував вголос посаг: «Лампи — сорок сім; дороги — тридцять три», — і це було більшою гордістю, ніж «корова і шкапа». Сер Арчибальд під кінець сказав рівно: «Від міста — деревина на дві додаткові лави і кілки для мотузів». Ті, що стежать за словами, помітили, як він уникає «дарую». Каже «від міста», «на лави», «для мотузів» — як розкладає дрова під піч.

Танці пішли самі собою — лагідні, як хороша пісня, що не соромно потім наспівувати в коморі. Ронан підняв Джіллу не до піднебесся — до рівня власних плечей, щоб дивитися в очі, а не в мрію. Наприкінці всі разом заспівали «вересову» — тихеньку, яку вигадала Мара: на два рядки, без рими, але таку, що запам’ятовується пальцями. Йдучи спати, я написала на «чековій»: «Контракти — підвішені; посаг — жетони; коротка молитва — на місці; сер Арчибальд — вчасно». Маленьким додала: «Ліхтарі зняті на ніч рівно». Дім зітхнув деревом: добра робота — як ковдра; накриває і не тягне.

За три дні дощ перекреслив майданчик вузькими лініями. Ми перевірили гачки, клямки, обтирачі. Дагал у містечкових розмовах згасав, як мокрий ґніт.
— Під судом, — сказав писар коротко.
— Без бочки, — додала Кет.
— Без сцени, — завершила Нелл.
І лише МакКрей, поставивши палицю з насічками біля броду, промовив:
— Порядок — не від того, кого нема. Порядок — від того, що є.

Ієн підріс за літо так, ніби в його кістках спав хтось старший і тепер прокинувся. Він почав говорити не «робитиму», а «зроблю». Вранці виходив першим до млина, піднімав верхній камінь не силою — хитрощами: опускав мотуз на пальці, відпускав рівно, доки насічки лягали відчутно.
— Не можна тиснути на воду, — бурмотів він.
І я бачила в його плечах Г’ю, Еймона і батька — те, що передається без слів.

Першою його самостійною справою стала «місткова черга». Весна навела в голови людей воду, а літо — лінощі: усі знали, що на двох з’їздах лишається слизько, але чекали, поки хтось «старший» підбере палицю. Ієн зібрав хлопчаків — тих, у кого коліна завжди в пилюці, а серце — в роботі: Джемі, Алгара, Томмі з «низинки». Розклав їм на землі камінчики: «ось тут кладка», «ось тут фашини», «ось тут мотуз», «ось тут — хто падає». Сміх був — куди без нього. Він дозволив їм сміятися, але не дозволив тримати камінці не на місці.
— Кожна фішка — не слово, стежка, — сказав.
І вони запам’ятали.

Першого дня «місткової черги» Ієн стояв на спуску до броду з лінвою на плечі — легкою, слухняною. Джемі — біля піску, Алгар — біля гачків, Томмі — біля кочетів сушити плащі. Сірий тягнув дві дошки, хропів задоволено: нарешті — справа. Коли під вечір піднявся дощ, а дорога втратила лице, я бачила, як Ієн поставив хлопців у ряд і не підняв голосу жодного разу — лише показував: пальцем, бровою, плечем. Один чоловік у чужих чоботах намагався проминути — мовляв, «куди ваші хлопці, у мене худоба», — але наткнувся на Ієна:
— У нас — не «ваші» хлопці. У нас — містки. Якщо впадете — піднімати вас будемо теж ми.
Той спробував усміхнутися криво, але вода в обличчі змила йому «панське»: поставив ногу, куди сказали.