15.

Будівництво третьої корчми почалося з запаху живої смоли. Г’ю показував Ієнові, як слухати колоду плечем: прикладешся — і відчуєш у ній струмінь, що з весни не встиг вийти крізь кору; таке дерево у дах не клади — хай дихає ще місяць. Ми вибрали місце трохи вище від розвилки: там, де дорога стишується перед спуском, де вітри свистять, але не рвуть. Перше, що з’явилося, — не стіни, а гак. Вбили кований зубець у край балки, приміряли на нього ліхтар — щоб ніч знала, де її триматимуть. Підлогу зібрали з дощок, що люблять рівний крок. Еймон підвів підпечок — низький, широкий, із двома «ротами»: один — для юшки, другий — для кип’ятку. Мері визначила меню до фундаменту: юшка на кістках із перловкою, варена ріпа з маслом, хліб учорашній — підсушений, сьогоднішній — відкладений до вечора; на полицях — глиняні миски з обводом, щоб рука не вислизала. На дверях — клямка, що не любить паніку: короткий язичок із м’яким ходом; до нього — ремінець, аби не лякав ночами. Над входом повісили вивіску — білий верес на темному дереві. Мара довго стояла під нею з піднятими бровами й урочисто сказала: «Це знак, що тут можна вдихнути повітря двічі». Плямка ліниво погодився, вмостившись на теплому камені порога.

Побут ми заклали в стіни, як інші закладають пафос у мову. Біля входу — корито з піском «для підошов», поруч — гак зі свистком; далі — вузький стіл для ножів із грубими обтирачами Елсі; у кутку — кошик дерев’яних жетонів: круглячки з вирізьбленим вересом для ламп і доріг. За дверима — дві бочки: «вода кип’ячена» і «чиста до кип’ятіння», між ними — мішечок солі й кульок попелу, як наші давні обереги. У коморі — холодні ями: ми викопали дві низькі криниці під глиною, обклали каменем, щоб борошно не «бралося» теплом і не велося на чужу труху. Щур приніс від коваля тонкі листи бляхи — зробили відбивачі під коридорні лампи; світло перестало витікати в темні кути, стало лягати доріжками. Нелл повісила на гак коротку табличку «руки — тут»: мисочка з теплою водою, шматочок чорного мила, чиста льонова серветка — видно і просто.

Першого вечора на «Німому» пахло планами і ріпою. Дровери притяглись, як завжди, першими: залишили біля порога пару «щитів» із верболозу — на фашини для весни. Сирниця принесла маленький круг сиру «для щастя» і стала під лампою, як під своєю зорею. Ножар Гріґор примірив обтирачі й сказав коротко: «Добре тримають». Отець Падрій ступив у двір, потримав пальці над ковпаком і промовив на десять подихів — не про «гріх», про «дорогу під дахом». МакКол — молодий пастух — сором’язливо сунув мені в руку мідяк і два жетони, буркнув: «Ніч — довга». Я поклала мідяк до «дорогової» скриньки, жетони — в кошик, а йому — миску юшки: «Поки гаряча».

Саботаж прийшов тихо й по-дурному. У бочці «чистої» з’явився солоний присмак — не наш. Розкрутили кришку: всередині бовтався вузлик із розсипаною сіллю. Нелл уже тягла попіл, я — нове відро, Щур — гак для витягання.
— Не геройствуй, — глянула Нелл.
Я лише кивнула: — Ряд відер.
Витягли вузлик, промили, перевірили кип’ятком — вода повернула собі обличчя. Під дверима знайшли слід — цвяхи на підошві. Ми звикли до цього письма. Каллум, який стояв у ланцюгу відер, зиркнув скуто:
— То не мої.
— Сьогодні — відра, завтра — стежки, — махнула я.

Першу ніч накотив вітер, і в корчмі з’явилися люди — не тільки здорожені. Прийшли дві вдови з дітьми, притиснутими до полотняних фартухів.
— Ми можемо вчитися, — сказали просто.
Мор розклала на столі «шкільні» миски, на кожній — по ложці, по шматочку мила, по клаптику полотна. Урок був короткий і теплий: як кип’ятити воду, де вішати обтирач, чому ножу треба чиста тканина, як сушити плащ на кочеті, аби не смерділо. Діти стояли, як дві маленькі лампи, — готові горіти, аби не задували.

Коли зірвався перший сніг-пороша, «Німе» стало сховком без театру. Двоє дроверів принесли від колії звістку: у розвилці стоять двоє з «Чорної бочки», ловлять чужі кроки. МакКрей зайшов, не роблячи з цього події:
— Поставимо додаткову лампу над задньою хвірткою та перевіримо клямки. Їхній вітер — там.
Він постукав по кутній стійці — деревина відгукнулася глухо, як бубон у далекій кімнаті.
— Краще укріпити, — сказав.
І ми укріпили — двома клинами й однією правильною тишею, що страшніша за крик.

На третій тиждень корчма зажила так, ніби стояла тут завжди: миски не йшли з рук заздрісно, ліхтарі не «співали» на вітрі, коти навчилися спати під лавами, не лякаючи чужих п’ят. Увечері я поклала на стіл два жетони — «лампи» й «дороги» — і підсунула до Кет:
— Партнерство видно в дрібницях.
— У дрібницях і тримається, — кивнула вона.

Того ж вечора надворі завило гірко — завірюха приперла з верхів’я. Закон «ніч дров» ми справили без плачу: щілини залатали валиком, відра поставили в ряд, ковпаки підтягли гаком, дітей забрали на кухню. У двір затягло гурт — десять душ, промерзлі, мокрі. Мері налила по ополонику юшки, Елсі роздала рушники, Щур та Ієн пішли до гаків; Г’ю піддав підпеч. Падрій читнув коротко — люди зігрілися, як стіл, що стоїть коло печі. І коли ніч відступила, я вписала в «облікову» на новій полиці «Німого»: «Лампи — стоять. Відра — ряд. Бочка — промита. Діти — сплять. Підошви без цвяхів — вхід». І додала малим: «Дім — тут».

Коли сніг зійшов із броду, ми зібрали торбу з паперами — «чекову» дощечку, схему «як ходять гроші», «мікрозайми», відмітки про відра, таблички з нашими домовами. Писар від герцога попросив:
— Покажете Раді, як це робиться без пустих промов.
Сер Арчибальд порадив іти без паніки:
— Рада — не піч, але й там горять дурні слова. Бережіть дрова для влучного полум’я.
Малкольм вирушив поруч — не за титулом; він умів ставити точку там, де інші ставили паузу.

Дорога в місто пахла минулорічним листям і ще холодною водою. На кожному підйомі Малкольм ставив палицю з насічками, міряв «рух річки».
— Вода пам’ятає, — бурмотів.
У місті нас зустріли не барабани — стіл і чорнильниці. На дошці — герб, під гербом — сухі очі судового й два пергаменти, що ще не встигли висохнути від печатки.