14.

Осінь прийшла стиглою тишею — не раптово, а «по полицях». Вона розклала на підвіконнях яблука так, щоб одне не торкалось другого; запечатала кришками глечики, чекаючи, поки папір висохне рівно; заплела вітром коси вересу і навчила клямки не скрипіти у дощ. На току стояв легкий дух полови, а під навісом ми поставили новий ситовий стенд — на ньому лежали рамки з різною густотою: «під ячмінь», «під пшеницю», «під правду». Еймон, присівши навпочіпки, знімав верхній камінь, щоб освіжити насічки. «Вода восени не така терпляча», — буркнув він. Ієн тягнув від воза мішки, перевіряючи зав’язки — той вузол, що тримає врожай сильніше, ніж замок.

Перший запах лиха ми відчули не носом — рукою. Коли розв’язали третій мішок від міського закупника, пальці відразу розказали: зерно «липне», ніби в ньому хтось навчився потіти. Мор дала глиняний кухлик, і ми відлили трохи води з бочки на жменю — на поверхню спливли тонкі ниточки — не наше. «Дрібна гниль», — сказала Мор. «Хтось підсипав труху», — додала Нелл, підіймаючи відро й відступаючи на сухе. Ми не влаштовували крик — кладемо «порчу» на світло і називаємо по імені. Мішок — на кочети, нитки — на гачок, поруч — папірець: «на огляд».

Вдень з’явився Дагал — учора без нашивок, сьогодні — з двома «свідками», що нюхають чужі двері. Він потряс «вашою» знахідкою, як кухар — недовареною кашею. «От бачите, — мовив солодко, — ваші “мішки” під лампами — якраз те місце, де “заводиться”. Порядок потребує контролю. Фактор — не ворог. Фактор — клапан. Дайте нам ключі до ваших скринь». Його пальці торкались таблиці «як ходять гроші» — гладили, ніби хотіли змити крейду.
— Клапани ми самі встановлюємо, — сказала я. — Ви принесіть папір від герцога — отой, що пахне свіжою печаткою, — і тоді говоріть про «мито на кладку» та «ключі від скринь». А поки що — подивіться сюди.

Я поставила три мисочки поруч: у першій — наше зерно, у другій — із «міського» мішка, у третій — промите в кип’яченій воді. Писар від герцога, що все бачив, стояв поруч. Ми пересипали з пальців на пальці — дрібна «порча» тільки в одній мисці пручалася світлу, як кіт в епітрахілі. Писар узяв шматок чистого полотна і змахнув те «не наше» у глечик — на дно. «Перевірка, — промовив, — по нитці доведуть, хто сипав».

Далі — ваги. Дагал дістав новісінькі, лискучі, як фрази на вивісці. Його гиря зробила свій улюблений трюк: стрілка посунулася. Ми поклали на чашу наш «камінь» — той, що був тут ще до того, як Дагал навчився тримати перо, — і стрілка стала в центр. Люди видихнули не сміхом — полегкістю. Отець Падрій зітхнув на ліхтар під «Вересовим каменем» і тихо мовив десять подихів: коротка молитва не стільки «проти», скільки «за» — за те, щоб руки не затремтіли, коли кладеш чужий хліб на чашу.

Після обіду прискакали з міста два вершники — не вояки, писарі. Забрали глечик із «трухою», узяли підпис у закупника, що приніс мішки, і зникли. Уже ввечері ми знали перше: «порчу» підсипали в «Чорній бочці» двоє вчорашніх «помічників порядку». Дагал цього не чекав. Його очі враз втратили маслянистість. «Наклеп! — кинув. — Вас хтось вчить… пишно говорити». — «Нас учить холодна вода, — відказала Нелл, — і чисте полотно». Він пішов, не гепнувши дверима — такі люди не люблять шуму, тільки тіні.

За два дні нас покликали до міста — не «суд», «слухання при писарях». Ми зайшли всі — я, Мері, Нелл, Щур, Еймон, МакКрей. Я взяла з собою нашу «чекову» дощечку, смішну, затерту, з рядками «лампи, дороги, вода», — хай у їхніх стінах пахне нашим домом. На лаві сидів герцогів судовий — очі сухі, як січневе сонце. Поруч — сер Арчибальд, рівний, мов лінійка. Навпроти — Дагал і закупник. Глечик із «порчею» стояв на краю столу, як докір.

Говорили небагато. Писар читав, як ложкою міряє, — без ані пучки зайвого: де хто купив цвяхи, хто сипав труху, хто стояв біля дверей «Чорної бочки». Ми давали слова на те, що бачили своїми руками. Отець Падрій сказав лише «носили відра», і цього було достатньо, щоб зрозуміти, хто того дня був «під дахом», а хто — «під тінню». Наприкінці судовий підписав коротко: «Дагал — під слід; закупник — штраф і відшкодування; частина майна — на кладки й лампи; “Чорну бочку” — закрити на сезон». Сер Арчибальд ледь кивнув у наш бік, не граючи театру, і процідив: «Порядок любить світло. Дякую, що підвісили його на гачки».

Повернувшись, ми не святкували. Ми підв’язали ще один гак у коридорі, розвісили нову партію обтирачів, розклали по полицях «чисті миски», підписали на дощечці: «порчу — перемито; мости — посилені; “Бочку” — закрито; Дагал — не тут». Увечері МакКрей коротко сказав: «Далі буде тихіше. Це не обітниця — це розклад». Я кивнула. Дім зітхнув деревом так, як зітхає жорстка лавка, коли на неї сідає свій.

Зима, що прийшла за тією осінню, була не зла — уважна. Вона входила в хату не через двері, а через звук — поклацувала клямками, перевіряла, чи підбиті пороги, чи на гачках висять ковпаки там, де мають. Ми пережили її рядком відер і піснею каменю в млині, якої не чути тим, хто читає лише папір. Навесні батько став дихати так, як дихають старі пеньки: рівно, але рідше. Мор говорила: «Тіло йде від країв». Я приходила щовечора — не з історіями про ярмарки, з тацями дрібниць: як Мара випрала свої перші серветки сама; як Нелл удавила «запах комори» гілочками м’яти; як Сірий вивчився нахиляти голову під нове ярмо; як МакКрей поставив на броду ще одну насічку й сказав: «Вода має пам’ять».

Тієї ночі, коли все «зійшлося», не було грому. Була тонка тиша. Я сіла біля ліжка йому по ліву руку — там, де він завжди стукав пальцями, коли думав. Мара заснула на лаві, заціпивши в долоні вересовий свисток, Ієн стояв у кутку, як молодий гак — ще тонкий, але вже тримає. Отець Падрій сидів на стільчику біля дверей і вчив «мовчання», котре не ламає, а плете.
— Елен, — прошепотів батько так, ніби боявся розбудити саму тишу. — Вузли не люблять героїв. Вузли люблять пальці. Ти… пальці маєш. Не міняй на барабани. Ієну дай дорогу під ноги, Марі — стільчик під ноги. Себе — не забудь, де твоє місце між печами.
— Я… — почала було й спинилася, бо в горлі стояв камінь. — Я підвішу лампи там, де треба. І покладу дошку там, де слизько. І не візьму, що не наше. І дам людям відра, коли не знають, куди руки подіти. Обіцяю.