12.

Ранок прийшов чистий, як промитий ножем горіх: на бруківці лежали дрібні кружальця льоду, на цямрині — легенький гребінь срібла, що танув від подиху. Я зісковзнула зі сходів і на мить зупинилася на середній щаблині — там, де рука завжди сама знаходить гладку виїмку в дереві, — і прислухалася: дім дихав рівно. У стайні Сірий злегка цокотів зубом об дерев’яні ясла — не від холоду, від нетерплячки. На кухні Мері кришила тонку скибку сала в глиняну миску — для цибулевої засмажки; перш ніж кинути в казан, вона завжди притримує її на долоні на два удари серця: «щоб жир згадав свій шлях».

— Сьогодні — кладка, — сказала я, зав’язуючи фартух і засовуючи за пояс короткий ніж. — Дві дошки через потічок на з’їзді до броду. І «малі суботи» — під грамоту. Щур, ти з Ієном — жердина, клини, мотуз; Еймона попросимо підвести кромки. Нелл, варка — на дві печі: юшка і окремо кип’яток. Мор, настої — «для горла» і «для бігу», але останнього — мало. Елсі — ґніти й обтирачі, Кет обіцяла підвезти два мішки вугілля й кочети для сушіння плащів.

Мара притягла зі своєї «дитячої комори» кульок із трьома вересовими свистками й поклала на край столу — «аби не шукати». Плямка, кіт із білою рискою на носі, сунув лапу до свистків, але, наткнувшись на мій погляд, зробив вигляд, що просто точить кігті об край лави. На брамі висіла наша нова табличка з вирізьбленим вересом і різким, але чесним рядком: «Підошви без цвяхів — вхід; з цвяхами — обхід». Рядок під ним, тонший, уже встиг потертися від пальців — діти любили проводити по ньому, наче робили власний підпис.

Кладку ми несли удвох із Щуром — дошки ясеню, рівні, мов сторінка, що проситься під перо. Еймон ішов позаду з торбиною клинів та шипорізом; Ієн котив тачку з галькою. Потічок дзвенів тонко, як ложка об край миски. Коли ми вклали першу дошку на кам’яні підпори, вона «заспівала» — тоненько, деревом. Еймон стулив губи й притис долоню до кромки:

— Тут — шип. Без шипа взимку «затремтить». Даси клин?

Щур подав клин — осиковий, гнучкий, як добра відповідь. Клин увійшов, як слово в потрібне місце — без ґвалту. Ієн у той час насипав уздовж краю тонкий гребінь гальки — щоб взуття не «йшло колесом». Ми з Мері розмотали мотуз і прив’язали до коротких кілків «вушко» — під ліхтар на випадок пізнього переходу. Коли закінчили, я стала босоніж на дошку (дерево краще говорить до босої ноги) і пройшла туди й назад. Дошка відповіла твердим, не зарозумілим «так». Мара зважила на руці мініатюрний ковпачок для коридорної лампи і цілком серйозно сказала: «Вода сьогодні любить домовлятися». Ми засміялися саме тією мірою, яку люблять хати — без надміру.

До полудня двір уже перейшов у «ярмарковий» хід. Під навісом — лави, стоси чистих мисок, кошик із дерев’яними жетонами з білим вересом; біля бочки — ряд відер, поруч — кульок із попелом і мішечок солі. «Чекова» дошка висіла на своєму гаку, крейда лежала на підвіконні поруч зі шнурком: закінчиться — зав’яжемо на край коротку петельку, щоб не губилася. Мері поставила на плиту два казани — один із юшкою на кістках, другий — із кип’яченою водою; в повітрі з’явився теплий «кухонний» туман, що тримає вдома, навіть якщо в руках уже рукавички й плащ.

Першими прийшли дровери, за ними — сирниця, ножар, швець, травниця з кошиком, що пахнув і полином, і яблуками. Всі вони знали вже нашу «режисуру»: до ваг — під липу, руки — у теплу воду, миска — чиста, жетон — у кошик, коли не маєш мідяка. З міста прийшов писар від герцога — той плечистий; приклав до брамної таблички свій крамольний погляд і ледь помітно скривив губу — «зроблено рівно». Отець Падрій став під ковпаком «Вересового каменя», перехрестив лампу коротким рухом і промовив на десять подихів: «Дай нам пригадати, що кожна монета — це чужий ранковий холод». У цей момент вітер змовк — і я відчула, як слова прилипають до деревини так, як жолуді прилипають до сирої лави.

Дагал прийшов, коли двір уже працював, як співоча піч: рівно, без плям. У нього плащ був новий, товстий, із підкладкою, що ховала гуркіт монет; обличчя — гладке, як свіжа печатка; очі — мов дві краплі оливи: шовкові, але слизькі. За ним — двоє «з нотатками»: у одного на грудях висів олов’яний значок міської варти, у другого — нічого не висівало, але від нього пахло чужими дверима. Дагал не відразу підійшов до мене; спочатку обійшов двір, підняв кришку бочки (закрив відразу — кип’ячена вода пахне порядком), торкнув ковпак на лампі, і лиш потому склав пальці човником:

— Леді Елен, маю доручення. — Він не показав паперу одразу, як роблять ті, хто має справжнє доручення. — Від імені… — пауза, — порядку. Надходить чимало скарг, ніби ваші «суботи» притягують «несанкціоновану торгівлю» й «кепські ваги». Як посадова особа, що, так сталося, має дотичність до бюргерського дому сера Арчибальда, змушений попросити вас… призупинити торг до з’ясування.

— Скарги без підпису важать менше за мишачий хвіст, — озвалася Нелл з кухні, але тихо, щоб моє слово було першим. — У нас підпис — на кожній дощечці.

Я підняла «чекову» і повернула так, щоб і він, і писар, і МакКрей (який з’явився поруч так, як з’являються ножі, коли їх шепоче заточка) бачили чисте, рівне письмо. «Вода — стільки-то; миски — стільки-то; ваги — під липою; лампи — стоять». У нижньому рядку — «Жетони — обіг». Дагал глянув, як дивляться на тісто: чи не «перекисне».

— Гарні літери. Та й у порожній книжці гарні букви виходять, — злегка усміхнувся він. — А он там — ваші ваги. Перевіримо?

— Перевіримо, — сказала я. — Тим паче, що наші камені камінь давав.

Під липою ми поставили наш камінь і державний важок; писар поставив поруч свій — офіційний. На шальки по черзі лягали сир, борошно, горіхи, ножі. Стрілка ставала, як належить, — у центр. Люди тихо пересміхалися — ми любимо, коли річ стає у «свою середину». Дагал чекав, теребив пальцем край плаща. Тоді, відчувши, що поле не грає, як йому хочеться, витягнув з-під плаща власний «еталон» — блискучий, мов щойно вибитий з полірованої міді. Поставив. Стрілка раптом «попливла».