11.

Ранок після «ряду відер» був тверезий, наче холодна вода на дні глечика. Камінь під брамою віддав підошві сухим теплом — ознака, що дім пережував учорашнє і не обпікся. Скринька стояла вже не «святинею», а просто предметом роботи: посеред столу, поряд із ножами, ґнітами та пляшечкою настою — як і належить. Мері витерла її ганчіркою, притрусила в кутку чебрецем, і запах став спокійніший, не «залізний». Щур перевірив гак над галереєю — під ним повісили маленький вересовий свисток на плетеному шнурку: якщо «довгий» — значить «вода», якщо «двічі» — «сюди». Мара спала просто на лаві, притиснувши пальцем дерев’яну котушку з мотузкою, — прокинулась тоді, коли я зісковзнула зі сходів і торкнулась її плеча. Не питала «чи справді горіло» — діти не люблять, коли дорослі повторюють учорашнє. Вона лише ковзнула в куток дитячого столу, поклала свисток рівненько і притишено сказала: «Щоб завжди тут лежав».

Снідали швидко: густою вівсянкою, що вміє повертати людям плечі на місце, і хлібом із тонким шаром сала — «щоб робота брала», як каже Нелл. Відразу по сніданку МакКрей коротко ступив у двір, окинув оком браму, ковпаки, сліди попелу біля комори й мовив: «У місто треба. “Цвяхи” люблять лишати на собі адреси». Я кивнула й притримала підборіддям край плаща, поки Мері підв’язувала вузол. Сірий поводив вухами біля стайні: у нього було те саме передчуття, що й у нас — сьогодні треба їхати рівно, без «вогнищ на узбіччі».

Дорога була ще мокра, але слухняна. На броду галька, досипана вчора, тримала рівність, як дошка під ножем: нога не з’їжджала. «Вересовий камінь» прийняв нашу тінь майже ласкаво — ковпаки мовчали, лампи гойдалися лише від нашого кроку. Далі димком потягло з долини — міські печі прокидалися.

У майстерні, де продають найдешевші підошовні цвяхи, пахло сирим клепанням і людськими руками. Там завжди лежать мішечки не першої свіжості, там завжди знайдеться пара «непогоджень» між вагою і словом. Хазяїн — лисуватий, із широким носом та очима, звиклими до чужих ременів, підняв голову і не встиг сховати короткий рух — перекласти одну жменю на іншу полицю.
— Не кидати, — рівно сказав МакКрей. — Ми ж не на ярмарок прийшли. Ми до вас — по пам’ять.
— Я пам’яті не продаю, — відповів той, але голос не мав зубів.
— Пам’ять іноді краща за залізо, — додала я. — Учора хтось біг нашою стежкою з новими цвяхами на підошві. Тими, що не в кожного під рукою. Питаю не про злодійство — про того, хто порадив.
Крамар ковтнув, витер пальці об фартух і показав на дальній кут:
— Є в нас один охочий до «стежок повз». Каллум на ім’я, але всі кличуть «Цвях». Взяв кілька днів тому. Не платив одразу — сказав, що «доплатять» уночі.
— Хто «доплатять»? — спитав МакКрей так, ніби просив ще один цвях із того самого півфунта.
— Не назвав, — знизав плечима. — Але казав: «той, що вміє підпалити прохання». Вони там усі між собою, леді, — додав глухішим голосом, — як ланцюг. Один бере цвях, другий його притискає до дерева, третій — висмикує з чужого порога.
— Де він, твій Каллум? — запитав МакКрей.
— Як усі каллуми, — не витримав крамар і напівзло всміхнувся. — Або під мостом, або під «Чорною бочкою». Радив би друге — в нього там «вдячні руки».

«Чорна бочка» пахла розлитим пивом, старими новинами і димом, що застряг у балках так, ніби не любив виходити. У кутку, де шви столів давно затяглися пивною шкірою, сидів чоловік із тонкими плечима й дуже чистими, незатертими новими чобітьми. Пальці — чорні від сажі, нігті — звичні до ножа. Очі — не з того сорту, що дивиться на лампу заради світла. МакКрей не гучно підійшов, поклав пару рук на край столу, ніби збирався просити в нього трішки солі до супу.
— Каллуме, — сказав, не додаючи «пане». — Учора ти ледь не зробив лихо, що довго пахло б у місті. Не додалося удачі — підошви зрізались, скринька — не пішла. Можеш піти зараз і засипати своє ім’я в річці. Або можеш сказати, хто настромив цвяхи на твою ногу.
Каллум глянув, як дивляться на зазубрене лезо: не боязко — оцінюючи. Сіпнув плечем і виплюнув коротко:
— Дагал. — Помовчав і додав: — Фактор. Міський. Любить, щоб усі ходили його дорогами.
— Чий фактор? — запитала я.
— Пишеться «при домі сера Арчибальда», — скривився Каллум, — а роботи хапає від усіх по черзі. Любить «купити борг» і продати дим. Не знаю, хто насправді підпалив — труту не носив. Мені сказали — «тягни», я тягнув. А тепер — ваші відра мене відмили, чи що.
Я ковзнула поглядом по МакКрею: його брова не здригнулася. Він не любив робити висновки до того, як камінь двічі скаже «так». Коротко кивнув:
— Вийдеш сьогодні надвечір до «Вересового каменя». Покажеш, де на дорозі цвях уперше вп’явся. Потім підеш у ланцюг — два дні воду носити. Після такої «плати» може зміниться смак у роті. А далі — подивимось.
Каллум криво всміхнувся:
— Ви мене в монастир кличете?
— У відра, — відповів МакКрей. — Там менше словес і більше рук.

Ми вийшли на світло. Міський плац лежав рівною плитою, як пергамент, на якому слід було писати новий рядок.
— Дагал, — тихо сказала я. — «При домі сера Арчибальда». Не подобається, як це лягає поруч.
— Домів буває багато, — сухо кинув МакКрей. — Подивлюся, що Дагал має у кутках. Сер Арчибальд любить цифру, але йому іноді до вподоби, коли пил його не стосується. То нехай стане поруч зі своєю пилюкою: або здує, або закашляється.

Дорога додому пахла мокрою шкірою й яблуками, що лежали під лавами й перегукувалися тихо, як сусіди через тин. Під «Вересовим каменем» уже стояла Мара — вересовий свисток на шиї, у руці — мотузяна котушка. Біля неї — двоє вчорашніх «чужих». Один мовчки подав мені сухий брусок: «Для “кишені”». Другий пом’якшився в плечах — воду носити й дивитися людям в очі — така робота знімає зайву шкіру.
— Сьогодні «малі» без ваги? — спитала Мері, коли я зняла плащ у кухні.
— Вагу поставимо, — відказала. — Але камінці — тільки наші. І гачки — тільки з зубцем. І ще: будемо різати жетони.