10.

Осінь затягла низини м’яким туманом, але на верхів’ях гори вже скрипіли — не від морозу, а від напруження. За два дні до «малої суботи» на «Німому роздоріжжі» зник віз із сіллю, і люди шепотіли: «То не вітер — то людська рука». Щур приніс із долини новину: у місті хтось розпускає чутку, ніби наші лампи «манять контрабанду». І ще — бачили пару нових облич: чоловіки з занадто чистими чобітьми й занадто порожніми очима. Не ті, що ходять дорогою, а ті, що ходять по людях.

— Не люблю, коли в дім заходять «не свої» слова, — сказала Нелл, перекладаючи поліна під навіс. — Від їхнього запаху сиріє посуд.
— Посуд просушимо, — відповіла я. — А для таких — зробимо слух.

«Слух» ми змайстрували простий і надійний: три вересові свистки — короткі, як пальці, з чистим голосом, що пробирається між стінами, мов нитка крізь щільну тканину. Один — у Щура під плащем, один — у Мари за вушком, один — на гаку біля кухні. Домовилися: один короткий — «пильнуй», два поспіль — «сюди», довгий — «вода». Кожен знав свою миску, свою відстань до криниці, свою лампу, свій гак. Я поставила в куті біля кухні широке корито, насипала в нього дві жмені попелу й поклала поруч мішечок солі — «на горловину». Мор зварила настоянку для обпечених — «не дай Боже, але нехай буде» — і поставила маленьку пляшечку на полицю, де рука чіпляє, не думаючи. Мері на «чековій» дошці крейдою вивела нове слово: «відра».
— Чому «відра»? — спитала Мара, навиваючи мотузку на маленьку котушку.
— Бо в нас не буде героїв, — відповіла я. — Буде ряд відер.

День «малої суботи» почався зі скрипу коліс — не наших: чутно було, як біжать за туманом дві пари занадто сухих ступень. Небо рівне, як добре випрасувана скатертина, вітер — не сердитий, але з «зубом». Під навісом ми розгорнули звичний порядок: Мері витерла лави й прокип’ятила воду, Нелл поставила на плиту дві великі бадді — одна для юшки, друга для простої кип’яченої, Мор перелила настої по глечиках і підписала шнурки: м’ята, чебрець, ромашка. Елсі дістала зі скрині нові ґніти, Щур перевірив ковпаки на лампах — обідки не дзвеніли, гачки з зубцями тримали міцно. Я винесла й поставила посеред двору дві бочки: одна — порожня, біля неї — ряд відер; друга — наполовину повна, з кришкою. На кришці — невелика жменя попелу в полотняному кульку. — Щоб рука сама знайшла, — сказала Мері.

На брамі я крейдою вивела: «Сьогодні: вода кип’ячена; миски чисті; ваги перевіряються тут». Поруч — старий милий додаток: «Не цвяхуйте підошви». І — маленьким почерком — «дві руки — одне відро».

Першими прийшли дровери — притомлені, мокрі по подолу, та з очима, в яких виднілася згода з цим днем: «такий, як треба». Слідом — сирниця, ножар, швець; Віллі з хуторів притяг мішок квасолі. І разом із ними — троє чужих: химерно охайні. Плащі з нової тканини вже припали пилом дороги, але — жодної плями. Двоє — наче брати: низькі, широкоплечі, мовчазні. Третій — вищий, хижий; очі — як дві глиняні кришки: прикрий — і ніби порожньо.

— Лави там, — буденно кивнула Мері. — Вода — тут, миски — ось. Ваги — під липою.
— У нас свої ваги, — озвався один із низьких, витяг широку дошку, виставив важки — лискучі, немов учора народилися.
— Свої — для себе, — відказала Нелл. — Для нас — наші.

Люди зібралися хвилею. Гріґор виставив свій камінь — той, що ми з Еймоном різали під його руку; писар від Арчибальда — червонощокий, плечистий — саме заходив і став поруч рівно, як ґудзик на мундирі. МакКрей підійшов тихо; його ліхтар висів на гаку під навісом, але тут світло й не було потрібно. Один із чужих поклав на шальки свою гирю: стрілка зупинилася навскіс. На людське око — ніби рівно, а наш камінь сказав інакше: дрібниці держать дах.
— Обміняти важки? — рівно спитала я.
— Наші важки — від майстра, — тонко всміхнувся вищий. — Ваші — від… кухні.
— У нашої кухні ваги чисті, — відрізав із кутка Гріґор. — І не цвяховані.

Сміх пробіг не гучно, але соромно. Чужий торкнув руків’я ножа не щоб зірватися — щоб показати, що «має право». МакКрей лише ширше поставив ногу.
— Пункт перший: у нас — наші важки. Пункт другий: ваші — не наші, — сказала я. — Лампи й вода — для всіх. Але ваги — тут.
— І до скриньки, — додав хтось із нашого кутка неголосно. Я не озирнулася — не хотіла прив’язувати очима.

Чужі постояли мить, як відро, що думає — впасти чи ні, і відклали гирі. Занадто легко, щоб вірити в їхній мир. Відійшли до краю навісу, сіли плечима до стіни й дивилися, як працює двір.

Далі все пішло усталеним порядком: швець приміряв ремені, ножар точив леза, солодкувата юшка пахла перловкою, діти під наглядом Мари складали на стіл намальовані лампи і обрізали обводку, роблячи з них «прапорці». Отець Падрій прийшов і спершу не сказав ні слова — стояв під навісом і дивився на нові ковпаки, як на чужих, але стерпних родичів; потім зробив кілька ковтків кип’яченої води і прочитав коротку молитву над гаманцями тих, хто продавав — не довгу, щоб слова не стали важчими за монету. Довкола пахло м’ятою й терпким чебрецем — Мор ставила новий глечик. Писар від Арчибальда ходив по кутку, покусував губу — як люди, що не хочуть хвалити. Лампи стояли рівно — ковпаки тримали вітер.

І коли я вже подумала, що «динаміка» сьогодні обмежиться вагами та чужими поглядами, від «Вересового каменя» налетів порив — не вітру, звуку. Дальній короткий свист — один. За хвилину — два поспіль. Голос Мари тонко пролетів зверху: «Свистіти?» — «Свисти!» — крикнула я, і свисток під кухнею дав довгий, порожній звук, від якого двір зібрався в кулак. «Вода!»

З комірчини над стайнею витягнулась тонка чорна стрічка диму, що поповзла під навіс, наче ніч забула забрати свою косу. Щур метнувся до відер — і вже біг із першим; Мері кинула мені кульок попелу й показала очима на бочку; я — сіль у горловину. Ланцюг склався сам: діти відступили під крило Мари, жінки потягнули відра, чоловіки стали кроком — від криниці до комор. Г’ю зняв зі стіни важку ковдру, підбіг до дверцят, кинув — і сіль зашипіла, як кип’яток на холодному камені. Вогонь був юний — не встиг зухвалитися — прошипів і вгас, але задимів другий кут — біля комори зі старим реманентом.
— Там — олійні ганчірки! — крикнула Мері, і в її голосі було не «ах», а «куди». — Нелл — попіл! Щур — відра! Ієн — клямку збити!