9.

Осінь спустилася в долину так непомітно, що її можна було сплутати з акуратною господинею: перш ніж зайти в дім, вона витирає ноги об грубу рогожу, знімає хустку, розплутує вузлик зі шляхових запахів і ставить на полицю все по місцях — трохи туману, трохи смоли, скільки треба вологи для грибів і вдосталь прохолоди на клямки. Ранок тримався побіля криниці: тонка шибка льоду танула під теплим подихом води, і кожен, хто набирав перший глечик, обережно відсував ці кришталеві «вії» пальцем, наче не хотів ранити її очей.

Сьогодні — день «внутрішніх справ». Не для пишних робіт — для тих, що не люблять похвал. Спершу — погріб. Нелл і Мері з ранку тягли з комори моркву й буряки — «тільки рівні, без тріщинок» — і вже насипали у довгі дерев’яні ларі шар чистого піску, просіяного крізь сітку з кінського волосу. Ми вивернули моркву «носиками» в один бік, аби не кололи одна одну, і пересипали пісок, як цукор у великій печі. «Коріння любить мовчати взимку, — бурмотіла Нелл, запихаючи в рот шпильку. — Якщо не пересолити їх піском, згадають про язик і почнуть говорити гниллю». Буряки поклали в інший ларь, дно вистелили старою лляною мішковиною — щоб забирала зайву вологу. Капусту — в ряд, качан донизу, листя назовні; кожну, як молодицю в новій спідниці, — підв’язали чистою стрічкою, щоб «вус» не торкався сусідки.

У дальньому куті погреба Г’ю, присівши навпочіпки, лагодив полицю для яблук: підклав під середній брус невеличкий клин, аби фрукти не торкалися каменю. Яблука ми не терли до блиску — досвід казав: витерте яблуко швидше старіє. Розклали їх так, щоб сорти не ображали одне одного: кислі — ближче до дверей, солодші — в глибину, щоб діти не з’їли передчасно. Марино, озброєна глиняним глечиком із попелом, посипала невеличкі «звалища» мишачих ходів: «Запах не люблять», — видихнула, як дотеп.

Поруч на столику перевіряли банки з оцтом — Господи, скільки в них тих зелених хвиль із кропом та часником! — і глечики з сушеними яблуками: торкнеш — і вони шелестять, як маленький дощ. Мор перев’язувала кожну кришку полотном, після чого легенько торкала глечик пальцем: глухий, втомлений звук — «закрито», дзвінкий — «перевірити ще раз».

— Вугілля? — спитала Нелл, коли ми вибралися з підземної прохолоди й дихнули кухнею. — Г’ю казав, у куті біля комори промокла одна купа.

— Переставимо під навіс, — відповіла я. — Ізольоване від землі — на підкладки. Де нема підкладок — будуть.

Під навісом ми поклали довгі тонкі бруси — Г’ю обстругані рівно — і на них, як по нотах, пересунули мішки з вугіллям, що вчора привезла Кет. У повітрі пахло деревним пилом, слабкою смолою, а на краю — іржею: це Щур розбирав старий гак — збирався підправити заїдений зубець, щоб лампа не підстрибувала від вітру. Я стояла напівобертом, тримаючи підборіддям кут полотнини з вугіллям, і думала: «Оце і є те, що вирівнює дім: підкладка під мішок, клин під брус, нитка під ґніт».

Далі — білизна. Небо на день обіцяло вітряну роботу, і ми знали, що великі полотнища всохнуть, як мовчазна суперечка в кухні. Елсі насунула на голову стару хустку — щоб пара не збивала волосся, — і повісила першими простирадла, аби потім між ними ловити у дворі тепло. Мері жбурнула в корито воду, накинула зверху луг, розколотила, перевірила щетинкою — «тягнеться». Коли першу партію викрутило — повітря наповнилося тим смішним запахом, у якому є «чисте» і «дерево», й трішечки «сіль»: десь у чужій хаті хтось теж прасував комір.

— Чорне мило треба зварити, — кинула Нелл, глянувши на бідончик із залишками. — Без нього руки пахнуть, як чужа робота.

— Сьогодні по обіді, — сказала я. — Попіл є, жир — теж. Мор, додаси краплинку свого терпіння?

— Додам, — відгукнулася вона. — У мене терпіння на мірі.

Еймон тим часом прийшов із млина — на плечі в нього висів мішок, у руках — коротка рейка.

— Жорна треба підвести, — сказав без привітального трунку в голосі: у нього всі слова, як шматочки каменю, рівні. — Верхній камінь з’ївся вздовж — починає «одягать» муку.

— Скільки часу? — спитала я.

— Півдня, — відказав. — Але краще зараз — поки вода пішла рівніше.

— Бери Ієна, — сказала. — Він у тебе до вечора буде рукою, а я візьму Марину на яблука і гачки. Нам ще бляху різати — на лампи ковпаки.

Слово «бляха» легко впало в кухню, як олово в шов, і вже за мить ми з Мері поклали на стіл тонкий лист, який я привезла з міста: холодний, гладкий і без капризів. Щур приніс ножиці з кривим лезом, Г’ю — маленький молоточок і дерев’яну форму під обідок. Я обвела крейдою шаблон — два широкі ковпаки під навіс і один для «Вересового каменя», з довшим ліктем — там вітер уміє вщипнути ґніт. Різали вдвох, обережно, щоб не зламати «заворот». Мері час від часу дмухала — не для себе, для дрібних крихт металу, що любили заплутуватися в рукавах.

— До вечора повісимо, — промовив Щур, приміряючи обідок на лампу. — Затягнемо зубцями. Пальці тільки не шкодуйте — це мені, я не люблю «кровного» в підрамнику.

Паралельно у дворі — «чоловіча» робота, що здавалася мені нашою не менше: Ієн із Еймоном піднімали верхній камінь жорен за допомогою короткої лебідки — тихо, як піднімають покривало зі сплячої дитини. Я пішла поглянути — не тому, що не довіряла, а тому що млиновий камінь — наша щоденна сіль. Стали вдвох над кромкою, Еймон провів пальцем по «доріжках» — ті, мов крихітні ріки, мали змінити течію, щоб мука не «легала». «Ось тут, — сказав, — заглибимо, а тут вирівняємо. Не гонися за швидкістю, панно: зіпсуємо муку — кінь сміятиметься». «Кінь нехай сміється, — відповіла я. — Нам потрібна мука, що не злиться». Він гмикнув: «Тоді — по краплі».

Ми поверталися до двору повільно, смакуючи прохолоду під яблунями. Мара за той час уже встигла перелічити найдужчі яблука, віднести Г’ю торбинку жмень сушених шматочків «на хід», і тепер сиділа на нижній сходинці, мотала шмат мотузки на маленьку котушку: «Щоб у нас усе було підв’язане».

— Буде, — утішила я. — Головне — самим не вплутатися.