8.

Ранок почався з тонкої паморозі на бруківці: камінь посвітлів на відтінок, наче його присипали борошном; доторкнись — і пальці відразу знають, що пора мастити клямки й підшивати тепліше рукави. Над криницею стояла пара — легка, як димок над теплим молоком. Першою на двір вийшла Мері: поставила казан, розігріла воду і, поки голос у дворі ще не «розцвів», полила з глечика цямрину. Пахнуло глиною, свіжим вапном і тим особливим ранковим запахом, у якому є й учорашній хліб, і попіл, і ще трішки ночі.

— Сьогодні лавка, — сказала я, зав’язуючи фартух і засукуючи рукави. — Під млином. До обіду встигнемо поставити, по обіді — масло по краю, щоб не тягнуло вологу. Щур — трапи; Ієне — бруси; Нелл, у печі тримай помірний жар: обід «похідний», аби всі могли хапнути й бігти.

Еймон з’явився зі своїм інструментом: довгий рубанок, кілочок, шипоріз, два клини й коротка мірна рейка з позначками, схожими на шрами. У руках — дві дошки ясеню, гладкі, як свіжа сирна шкірка. Він поклав їх на кози — і двір одразу став схожий на майстерню. Ієн за звичкою став поруч, не заважаючи, й ловив кожен рух очима: хлопці такого віку «їдять» ремесло без ножа.

— Лавка під млином — не для паради, — сказав Еймон, приміряючи шип до гнізда. — На неї сядуть мокрі люди. Значить, нога широка, шип грубий; з’єднання — не на слові, а на дереві. І масла — не шкодувати. Ясен любить лляну олію.

Ми винесли бруси до берега й поклали на кам’яну підпору, яку вчора витесав Щур: камінь стояв, як поставлений наречений — рівно, не киваючи. Далі — найважливіше: підперти під кладкою так, щоб вода, розбившись об вал, не бризкала на край лавки. Ієн віз тачкою гальку, висипав, підрівнював лопатою, а потім долонею — як хліб у формі. Вода сьогодні була приязна: учорашній вітер поставив її «на місце», і течія не лізла, куди заманеться.

— Підсадиш? — кивнула я на край дошки.

— Підсаджу, — відповів Ієн і взяв вагу на стегно так, як беруть у руки цебро не вперше.

Шип увійшов у гніздо з тихим «ух» — звуком, що тішить кожного, хто любить робити міцно. Еймон похитав лавку — не хитнеться. Другий кут — підклинюємо знизу коротким осиковим клином, щоб дошка не «співала» на морозі. По торцях — олія з пензля, брусок за бруском; дерево темніло, наче набирало в себе сонця про запас. Я торкнулася краєчком пальців — гладко, як хочеться. Поруч Мара поставила низьку мисочку з піском — оббивати підошви, щоб бруд не тягнувся на лавку.

— Для кого цей столик? — спитала мала дівчинка зі стрічкою в косі, що прийшла з матір’ю подивитися на млин.

— Для всіх, — відповів Еймон, навіть не усміхаючись. — Але першим сяде той, у кого наймокріша спина.

— Тоді я, — буркнув дровар, що саме тягнув в’язку гілля. — Мені, як правило, щастить.

Ми посміхнулися — і робота пішла далі. Поки чоловіки допасовували другий кут, ми з Мері розстелили біля млина полотно, поставили кошик із горнятами, глек із кип’яченою водою й просту закуску: скибку хліба, сир, цибульку. Нелл прислала з кухні чавунчик юшки: молода перловка, крихта солонини й лавровий лист, який я вчора привезла з міста. Пахло так, що навіть вода на валі ковтала повітря повільніше.

До полудня лавка стояла, як стоїть добре слово в правильному місці: ніби й мала тут бути завжди. Я сіла на край, щоб відчути — чи не тягне холодом у спину. Не тягне. Поруч опустився Еймон, витер лоба рукавом і коротко кивнув — у нього це означало «впоралися». Ієн приніс миску олії, Щур — шмат грубої тканини, і ми вдвох протягнули по спинці ще раз — щоб блиснуло. Далі, як і домовлялися, — «масло по краю»: тонкий шар на торцях, щоб мороз не вгризався.

Повернувшись у двір, застала Нелл над бочкою: перемішувала капусту з гарячим розсолом — «до м’якого хрускоту». Сіль, яку я привезла, виявилася чистою — без зайвого піску; розсіл став прозорий і пах тим особливим, майже морським спокоєм. Мор тим часом ставила на полицю пляшку риб’ячого жиру й кликала вдову Моррен «на ковток для грудей». Елсі крутила ґніти для нової партії свічок, уважно рахуючи вузлики, щоб усі були однакові.

— Після обіду — рахунки? — спитала Мері, піднявши голівку, у яку вкрутила різьблений кілочок для полотна.

— Після обіду — «розсадження», — відповіла я. — До вечора — підрахунок. МакКрей буде, хіба що вітер оджене в інший бік. Скринька — на стіл, ключі — мій і його. Крейда — Нелл, перо — мені.

Небо над подвір’ям повільно зсувалося в «пізню осінь»: світло густішало, тіні коротшали. Ми розставили лави ближче до кухні, на брамі повісили дощечку з вибіленими літерами «ПІДРАХУНОК ПІСЛЯ ЗАКАТУ», підстрахувавши її моїм маленьким підписом. Діти шурхотіли біля свого столу: Мара, як завжди, відразу зайняла їх папером і крейдою — «тут лампа, тут млин, тут лавка». Я взяла з полички чисту «облікову», зняла зі скриньки полотнину й поставила її посеред столу. Метал був теплий — кухня притримала його своїм диханням. Ключ важкий: я затисла борідку між пальців і відчула дрібні насічки; такі дрібниці роблять руки впевненішими.

МакКрей прийшов трохи раніше, ніж планували, — тихо, але не непомітно. Поставив під липою ліхтар, на пам’ять розмотав короткий шнур і перекинув через гак. Поглядом перевірив, чи не дме по обличчю тим, хто сидітиме над паперами. Кивнув: «Піде». Потім, не заходячи до кухні, обійшов коротким колом двір: ваги висять рівно; миски стікають у кориті; гачок під «стару лампу» — на місці; на «дитячому столі» ковдра складена не туго — щоб мала дитина могла легко витягнути.

— Лавка під млином? — спитав, не підводячи брів.

— Стоїть, — відповіла я. — Ясен, дві дошки, масло. Гальку підклали. Сядете завтра першим — перевірите «від імені вітру».

— Сяду, — коротко сказав він. — А сьогодні — папір.

Ми сіли за стіл, як сідають до вечері: кожен — на своє місце, без поздоровлень і награних посмішок. Нелл — по ліву руку, Мері — біля мисок, я — проти скриньки, МакКрей — трохи збоку, щоб бачити і руки, і обличчя. Зібрали з «чекової» дощечки підсумок — Мері протерла її ганчіркою, щоб крейда не забивала очі. На столі лежали три маленькі купки монет: «лампи», «дороги», «сіль/риб’ячий жир/гвіздки». Четверту — «збір під навісом» — вирішили сюди не виносити: тій монеті тепліше під кухнею, звідти вона швидше дістанеться до роботи.