7.

Ранок у день виїзду прокрадається не через вікно, а з комори: запахом шнурів, що цілу ніч підсихали на жердині, дерев’яною терпкістю ящиків, у які Мері встигла скласти «на дорогу», і тихим скрипом дверей, що звикли відчинятися удосвіта тільки під руку людей. Я прокидаюся ще до того, як ланцюг на криниці зробить перший оберт, і лягаю на бік, вдивляючись у темнішу пляму на стелі, де від труби час до часу пробивається теплий подих: у нас навіть темрява тримає в собі трохи печі. Дім лежить насторожений, як віз із натягнутими віжками: не рушають — але от-от рушать. Сьогодні — до міста. Сьогодні — до сера Арчибальда. Сьогодні — витягти з кишені не слова, а дрібні, конкретні «так» і «ні» на кожен його витончений рух бровами.

Нелл, як завжди, приходить першою — з мискою теплої води, рушником, шматком мила, що пахне попелом і сухою травою. Вода лягає на обличчя холодком, і я трішки довше тримаю в долонях глечик, ніж треба: руки, змочені ранковою водою, краще пам’ятають вузли. Заплітаю косу, заколюю шпилькою з вирізьбленим листочком — її край гладкий, не поранить голову, якщо засну у возі. На скрині вже лежить зібраний Мері «дорожній кошик»: два пласкі коржі в полотні, шматок сиру, вузлик із сушеними яблуками, маленький глиняний фляж із кип’яченою водою, загорнений у старий дитячий светрик («довше тримає тепло» — Мері знає такі хитрощі краще за всякі книжки), і тонкий пакуночок із брусочком мила — «на випадок чужої води».

— Віз — готовий, — повідомляє Щур, просовуючи голову в двері без стуку, але так, що двері навіть не подумають образитися. — Вісь мастив сам Г’ю, підклав повсть під дишло. Кінь — Сірий: не сіпається на поворотах, а як побачить чужу лампу — не піде на світ, стане в слід. На півдорозі до міста — вибоїни підмиті. Доведу до першого мису й повернуся — не має сенсу лишати ворота без «вуха».

— Дякую, — кажу. — Візьми коротку лопату і клин, що під лавою в стайні. На спуску до броду камінь любить жартувати.

У кухні пахне тим, чим завжди пахне перед дорогою: густим настоєм м’яти й чебрецю в глеку («на горло»), підрум’яненим на сухій сковороді хлібом — Мері любить підсушити край, щоб не злипалися крихти, — і слабким димком від лойової свічки, яку Елсі поставила на край столу, аби не моргало світло, коли збирає по пунктах «що взяти»: голки, нитки, два запасні ґудзики (підшити рукав у дорозі — не гріх), мотузок у долоню, шмат тонкої шкіри — підкласти під ремінь, якщо натре. Мор підсовує мені маленьку пляшечку з прозорою рідиною: «від різкого болю в руці, ніби вкололо — не пий багато, капни у воду й почекай». Я киваю: її «досі» дорівнюють моєму «добре».

Ми коротко розкладаємо двір на завдання, як розкладають на стіл інструменти перед довгою роботою. — Ієне, лампи біля навісу ввечері перев’язати подвійно й перевірити гачки. До «Коси» — по одному каменю на край, коли вода спаде. Завтра — з Еймоном лавка під млином. Щуре — ворота твої, задня хвіртка теж; нікого не пускати без миски в руках і слова в роті. Марино — кури й малі. Обід — простий, зате теплий; дитячий куток не забувай: стіл, ковдра, яблуко. Мері — вода в казані весь день і термос — на лаву для тих, хто з дороги. Нелл — кухня, але без подвигів: слухайте вітер. Кет зайде по полудні — підлаштуйте сушіння плащів, у неї добрі гачки. Мор — настої, і заглянь до старого Дугала: кашель поглибшав. Г’ю — коні, до вечора розітри лій над ременями: мокрий день буде. Я повернуся, якщо Бог і дорога дозволять, до темряви. Якщо ні — не робити з цього бурі: для того лампи й гачки.

Вони кивають без зайвих слів. Дім у такі хвилини робиться простим, як рівна дошка: на ній не хочеться різьбити — хочеться рівно різати.

У стайні Г’ю закладає Сірому недоуздок, перевіряє плечове — щоб не натерло; натягає шлею, налаштовує нащічники, кидає на спину теплу попону: «поки вийдемо з двору — хай спина тримає тепло». Він працює руками, що знають тварину краще за людей, і кожен його рух — як розмова без слова. Під віз підкладає дубові колодочки, які не раз рятували від невчасних спусків; просмолює клини, щоб легше витягати. Сірий сопе рівно, як ковальський міх, і б’є хвостом по повітрю — не від мух (ще холодно), від звички: так заспокоюється. Я проводжу долонею по його шиї, і кінь потискує губи: у цих краях коні знають, що таке «йти на папери».

Щур подає руку, допомагає стати у віз, підсовує під ноги згорток зі старого килимка — ноги мають цінувати тепло. Мері кладе в ноги кошик із провіантом, прикриває рядном, щоб не намокло, суне на лаву поруч тоненьку книжку з грубими аркушами — «облікова», чиста, ще без жодного слова. «Щоб було куди записати перший наш день із «паперами», — шепоче. — Як забудемось — розгорнемо». Я хочу відповісти жартом, але ковтаю: такі книжки не люблять зайвих зворотів.

Віз м’яко рушає, і двір повільно зменшується, як світлина, яку відсувають від очей: липа, гак для ламп, навіс, темніша пляма над дверима кухні, де завжди більше тепла, ніж на всій стіні. Мара біжить поруч кілька кроків; виводить рукою в повітрі малюнок — «прямо — ліворуч — прямо», пхає в долоню гладенький вересовий пуп’янок: «щоб дорога любила». Ієн стоїть біля брами: рука — на клямці, очі — на мені; він не махає — не личить, але бачу, як рухається щелепа: перераховує про себе завдання, щоб нічого не забути.

За брамою дорога спершу йде рівно — між кущами аґрусу, що сьогодні ще коричневі, але вже пам’ятають зелень; між кам’яними підпорами м’яких схилів, де тече волога. Павутина перетинає шлях тонким сріблом — її видно лише під косим сонцем. Щур іде з лівого боку, ближче до обриву; правою рукою тримає за дишло — не наче підпирає, радше «спілкується» з возом. На закруті, де камінь любить хитатися, підставляє клин під колесо — і ми перепочиваємо на одній нозі, як чапля. На першому мисі він зупиняється.

— Далі — самі, панно, — каже. — Тут дорога вже розумна: стежка ширша, брід — близько. Назад — під вечір, коли лампи на камені горітимуть. Якщо не побачу вашого світла на підйомі — вийду вниз.

— Побачиш, — відповідаю. — Ми не будемо випробовувати терпіння каменя.