6

Ранок зайшов у двір без зайвих голосів — через цямрину криниці. Вода там завжди пахла каменем і холодом, але останніми днями в ній з’явилася терпка нота, наче хтось поставив поруч іржавий ніж. Я вийшла ще до Мері — з мотком мотузки, із загорнутим у полотнину дерев’яним скребком на довгій жердині та з глиняним глечиком, у якому розмочувалося гашене вапно. Туман лежав низько, сиза кішка облизувала лапу на порозі, у стайні Г’ю розтактовував копита — рип-рип-рип, ніби намацував ритм на цілий день.

— Не лізтимете вниз, панно, — з порогу буркнула Нелл, тільки-но побачила жердину. — Дно слизьке. Ловатимемо бруд «з руки».

— З руки й при світлі, — кивнула я. — Спершу — відкачати половину. Мері, два відра на ланцюг; Щур — тримай ворот.

Взялися без крику. Ланцюг у руках Щура йшов рівно, відро піднімалося й бризкало на бруківку холодними літерами, друге — падало в криницю й глухо торкалося дзеркала. Після п’яти ходок вода стала прозорішою, і на самому дні, нижче темної смуги каменю, поблискував мул — те, в чому любить зимувати непотріб.

— Скребок, — подала я жердину. — Обережно, по колу, не дерти камінь.

Ми з Нелл змінювали одна одну. Скребок прошкрябував дно, піднімаючи темний шлейф, і щоразу Мері подавала відро, а Щур, не коментуючи, крутив ворот. Стіни внизу були холодні й чисті, а край, де вода стикається з повітрям, місцями обтягло слизькою зеленню. Я попросила Мару: «Принеси тонку щітку й стару полотняну рукавицю». Мара побігла, як білий горобець, і повернулася з комірчини «для всього, що ще послужить». Раз — і рукавиця на руці, щітка у пальцях; обводжу цямрину, як шийку глека: легенько, але наполегливо.

— Тепер — вапно, — сказала Мор, що з’явилася з кухні з маленьким кістяним ножем (ним вона любила перевіряти густоту вапняного «молока»). — Трохи, без шкрябанини. Нехай камінь «згадає білий колір».

Розмішали вапно в теплій воді, поки суміш не стала, як рідкий кисіль. Наносили вузьким валиком: я вела по колу, Нелл підсвічувала ліхтарем, Мара рахувала до сорока між мазками — так рівніше. Запах став чистішим, мов після дощу у відрі, і навіть ворона на липі стихла — ніби теж чекала «коли вже».

— Даси воді відпочити — до вечора знов наберемо, — підсумувала Нелл. — Маро, накрий цямрину полотниною, щоб листя не нападало.

Відійшли — і двір наче зітхнув: справа велика, а ніби й нічого особливого — полоскали, мазали, підливали. Далі — млин: сьогодні Еймон хотів показати дітям камінь «у роботі». Я попередньо домовилася з ним і з Малими: «Не лізти куди не просять, не тикати пальця в жолоб, муку не жувати пригорщами». Діти чесно не обіцяли, але погодилися слухати Мару — головне.

Біля млина світанок уже перейшов у прозорий день. Вода, втишена нічним дощем, слухняно входила в колесо. Еймон стояв, як завжди, на порозі — цього разу навіть усміхався ширше.

— Ті, хто з руками, — сюди, — показав на дерев’яний вал до жорен. — Ті, хто з очима, — туди, до жолоба. Але не надто близько.

Мара зібрала малечу біля порога, клацнула пальцями — тиша. Еймон кинув у горловину жменю ячменю, камінь відгукнувся глухим шурхотом. Хлопчина з веснянками ледь не підскочив: «Воно живе!» — прошепотів. Я поклала йому руку на плече, аби вигук вийшов назовні тихіше.

— Спробуйте, — Мор підсунула дітям пучку свіжої муки. — На кінчик язика. Тільки не кашляйте.

— На кінчику — солодко, — здивувалася дівчинка з темною стрічкою в косі. — А вчорашнє було гірше.

— Бо вчора змішували із запасом, — відповіла я. — А сьогодні — свіжий млин. Він і пісню іншу співає.

Чверть години — і дитячі очі засвітилися. Хтось напросився потримати полотнину, хтось ніс мішечок до Мері, хтось гордо констатував: «Я не засунув пальця куди не треба». Перед відходом покликала Ієна, показала місце під обривом: «Сюди потім поставимо коротку лаву — щоб млин слухати не з мокрого». Він уже все зрозумів: «Два не тонкі бруси. Підкладемо плаский камінь, щоб ноги не в’язли».

Удома запахи змінилися: на кухні кипіла діжка квашеної капусти — Мері зранку віджала розсіл, промила, кинула в казан із перловкою та копченим реберцем — «щоб на всіх і щоб до вечора не шукати ложки». Елсі розвішувала білизну рівно — щоб краєчки не торкалися землі. Г’ю натирав шкіру сіделки барсучим жиром; на сонці шкіра сунулася, як жива. Щур переносив столик ножаря ближче до кута без протягу і підклав клин — щоб не качався. Ми з Нелл перевірили «дитячий куток»: додали другу ряднину під лаву, підсунули низький кошик із сушеними яблуками, крейду поклали вище — «малюнки» завтра, коли буде кому стерегти стіни.

По обіді — Вересовий камінь. Ми з Ієном узяли дві лампи з глиняними комірами, мотуз, вузький залізний гак і платок із сухими брусками для розпалу: навіть за вітру знайдеться затишна «кишенька». Кет підсіла: «Я з вами. Там стежку трохи підмило». Пішли разом. Верес шурхотів, як старий папір; на обриві стояло повітря — холодне, без злості. Камінь — як завжди: рівний, терплячий, готовий прийняти історію, якщо ставитися до нього не як до підмостків, а як до порога.

— Гак — сюди, — Ієн намацав куточок під природним виступом. — Лампа — трохи вглиб. Якщо вітер поверне — не виб’є.

— Мотуз — подвійний, — додала Кет. — На обхват. І підкладку не шкодуй — тертимося, як не крути.

Працювали швидко: гак увійшов у м’якший шар породи, мотуз ліг рівно, лампа висіла, як горщик у добрій печі — ні туди, ні сюди. Другу прив’язали нижче — про запас. У тій самій «кишені» лишили брусок сухого — для пізніх. Кет провела пальцем по краю лампи: «Не дує». Я кивнула: «Повернемося поночі — перевіримо». На хвильку завмерли, дивлячись на стежки внизу. Із долини тягло димком двох далеких вогнищ — дровери ставали на ніч. Верес пах молочною гірчинкою, повітря — чистою склянкою.

Коли спускалися, назустріч піднімалися двоє хлопців із сусіднього хутора — несли на жердині в’язанку сухого. Привіталися, спитали про лампи. «Є, — гордо сказав Ієн. — Буде видно, де сісти, не замочивши спину». Кивнули й рушили далі; з-поза плечей сипалося дрібне листя — як крихти зі столу.