5

День після «малої суботи» пахнув попелом і тістом: кухня з вечора лишила в повітрі солодкувату нотку карамельної скоринки, а двір тримав у собі вчорашній дим, що встиг охолонути й осісти на камені тонким шаром сажі. Я прокинулася рано, поки липа ще не розчесала своїм тіням бруківку, й посиділа на краю ліжка, слухаючи, як у трубі жевріє жар. Дім після великого дня схожий на людину, що повернулася з базару: начебто тихо, але кожен кут тримає коротку згадку — сміх, чужі кроки, глухе «постав не там», нечіткий слід від мішка на порозі. Хочеться повільно пройтися і торкнути все рукою: живе, ціле, дихає.

Мері принесла миску теплої води й брусок нашого мила — грубого, попільно-лоєвого, зате слухняного у воді. Поки я вмивалася, вона тихо, як ранкову молитву, відрапортувала: «У курнику — чисто; Щур зняв із ламп гарячі ковпаки й склав під навіс; Ієн перевірив мотузи — пересушені, розпустить і переплете; у стайні Г’ю ставить на місце новий стояк — учора бичок збив ліктем». Вона говорила так, ніби кожна дрібниця — головна у світі, і я впіймала себе на думці: у такі ранки дім і є світ.

Сніданок був простий: каші лишилося хіба на дні казана, тож Нелл у глечику розколотила молоко з яйцем, всипала пригорщу вчорашнього борошна — «на загус», щіпку солі — і на плиту. Млинці пішли швидко: круглі, рум’яні, під пальцями — м’які, ніби школярі, яких щойно випустили на двір. Кожному — по два, дітям — по три, батькові — тонкий, щоб легше ковтав. Мор тим часом ставила воду й готувала велику діжу для прання — сьогодні день білизни. «Краще зараз, доки прохолода, — сказала. — По обіді вітер підійметься — висохне швидко». Елсі принесла коші з полотном, зверху кинула кістяний гребінь — щоб дитячі руки не тягнулися, де не слід.

Прали так: на дно великого корита клали старі, відмиті камені — щоб луг не роз’їдав деревину; зверху — білизну рядами. У мідяному баці гріли луг із попелу та води; Мор перевіряла тонкою щетинкою пера: якщо не ламається, а гнеться — готово. Потім виливали крізь сито на білизну й давали відмокнути. Чекати — не гаяти: Нелл із Бріда перебирали мішечки з травами — до зимових ліків; Мері розкладала миски для полудня; я витягла з комори нашу тонку дощечку-облік і робила короткі зарубки: «вода — дві діжі», «луг — один бак», «полотно — три коші», «хліб — дві форми», «мило — мінус третина бруска». Люблю бачити день у рисках, як діти — зріст на одвірку: зростаємо.

Поїли — і в двір. Сонце стало теплим, але не дошкульним; у повітрі стояло: вода близько. Ієн із Щуром рушили до «Коси» мостити камінці, а ми з Мері та Марою взялися за комори. «Учора руки були на мішках — глянути треба, — кажу. — Не з підозри — з розуму». Усередині пахло зерном і трохи кислувато — значить, у нижньому куті конденсат. Нелл зітхнула, відсунула мішок: під брусом у пазі зелений наліт. «Солома туди, — кинула Мері. — І трубу під навіс — хай тягне». Притягли короткі протесані дошки, підклали під ряди мішків — щоб ходило повітря. На двері повісили рябий рушник-індикатор: сохне повільно — мало тяги. Я провела пальцем по мішку і відчула — той самий рух, що тисячі разів у міській коморі: шершаве зерно поколює подушечки.

Поки поралися, у двір зайшов котельник — невисокий, у засмоленому фартусі, з мідними латками через плече. «Добридень, дівчата, — сказав, не знімаючи шапки (під нею — обруч для токарки). — У кого казан «співає» не своїм голосом?» Нелл ніби чекала: виставила під навіс мідяну баддю з краєвою тріщиною — ще не наскрізь, але вже з наміром. Котельник присів, торкнув, послухав відгук і кивнув: «Піде латка. За кілька годин буде як нова. Потім маслом — щоб не «сичало»». Він працював мовчки; я дивилася, як розігріває латочку на вугіллі, садить олово, рівно давить шов. Мара простягла кружальце сиру: «Щоб руки не тремтіли». Він усміхнувся піввусом і взяв двома пальцями: «Добра дитина».

По обіді, коли тінь від липи сягнула середини двору, прийшов Еймон із новим мотком конопляної мотузки й двома осиковими клинами. «До ламп, — сказав. — Учора вітер облизував вузли як кістку. За дві ночі потягне». Ієн із Щуром якраз вернулися — очі блищать, волосся в Ієна шерхке від водяної пари: стежка з «Коси» вже слухняна, хоч вивішуй на ній свіжу сорочку. Я звела голову: лампи висіли трохи нерівно, мов подушки після сну. «Знімаємо всі й вішаємо заново, — вирішила. — Подвійний оберт, підкладка з м’якого полотна, щоб не перетирало. Кріплення — на півліктя ближче до кухні: там немає протягу». Працювали гуртом: Еймон подавав драбину, Ієн тримав, Щур — худий і спритний, як тінь — бігав галереєю й направляв мотуз; я тримала ліхтар і подавала вузли; Мара підкладала тканину під шворку. Потім перевірили — кожен свою лампу. Тиша вгорі вийшла правильна — під такою можна працювати.

Це може здатися дрібним — лампи, баддя, мішки. У горах великі справи й складаються з них: щоб вода не побігла «не туди», лезо не впало зі столу, клямка не зламалась уночі, коли босим не хочеться бігти. Ми ходили колом двору, мов у хороводі, і кожен ніс своє: мотуз, лопату, ложку, гак.

Надвечір потягло з перевалу. Тіґран на воротях зав’язав шарф, під руку притис недогризок яблука — зовсім не геройська, зате правильна картинка сторожа. «На кручі темніє, — сказав. — Буде дощ». «І добре, — відповіла Нелл. — Під дощ люди знов підуть під навіс». Ми розтопили піч — не для обіду, для води. Підсунули довші лави; Мері поставила чавун із бараниною, морквою й перловкою — проста річ, зате в дощ спиняє тремтіння в руках. Мор підвісила кілька полотняних мішечків із чебрецем — щоб повітря вбирало добру звичку. Елсі розклала біля кухні «дитячий стіл»: низькі лави, два старі килимки, м’яке полотно на долівку. Мара зібрала малих, дала по кружечку сушеного яблука й маленькому прянику від Кет і сказала спокійно: «Сидимо, граємось тихо; хто побіжить — у того пряник заберуть». Казала це без зла — так, що нікому й не спало перевіряти.

І тут, як обіцяв вітер, — дощ. Спершу — розвідники-краплі; далі — рівний шурхіт, що добре чути під навісом: вода біжить нитками з даху, наче грива мокрого коня. На брамі постукали — неголосно: у негоду стукають інакше. Тіґран відчинив. На порозі — четверо: двоє дроверів у мокрих плащах, жінка з клуночком за пазухою (новонароджений пищав тонко; очі матері блищали, ніби в них досі стирчали крижані сніжинки) і старий із мішком на плечі. «Під навіс, — показала Нелл. — Воду — одразу. Дитині — теплий рушник». Мері принесла глечик кип’яченої води, загорнула маля в чисте м’яке полотно, яке Елсі зранку просушувала над печею. Мор дала матері настій і тихо, не для чужих вух: «Пий малими ковтками. Шкіра тепла? Добре. Серце рівне? Ще краще». Старий поставив мішок і стомлено сів. Пахло дощем і теплою вовною — хотілося дякувати без слів.