4.

Ранок прийшов із запахом мокрого моху й обіцянкою прозорого дня: туман стелився низько, але вже не чіплявся за траву, лишався на дні долини — наче зморений подорожній, який погодився трохи перепочити, щоб не заважати іншим іти своєю дорогою. На бруківці двору холод блищав тонкою шкірою, і коли я босою ногою ступила зі сходинки, камінь відгукнувся майже по-людськи — спершу сторожко, а потім терпляче, ніби визнав: «своя». Я ще хвильку посиділа на краєчку ганку, як учора, дочекалася, поки дім «вдихне» — двері на кухню ледь поскриплять, колодязний ланцюг протяжно обізветься, у стайні крекне уві сні пес, — і тоді вже підвелася: сьогоднішній день із тих, де кожна дія звучить так, ніби її давно записали в нотах — не щоб зачарувати, а щоб не гаяти часу на добір слів.

У кухні тепло стояло щільно, мов свіжа прядиво в руках Елсі; закваска в мисці дрібно дихала бульбашками й віддавала терпкуватою надією. Нелл струснула на долоню вчорашнє борошно з нашого млина, провела пальцями, кивнула коротко — «годиться», — а Мері тим часом розкладала глиняні миски, яких у нас, на щастя, більше, ніж тарілок (мене це тішить, бо миска, на відміну від тарілки, чесніша — в ній відразу видно, скільки кому випало). Мор повісила над вогнем мішечок із шавлією «для горла», і кухня ніби заговорила іншим голосом — тихим, рівним, ніби хтось за неї заспівав з-за порога.

— Сьогодні не граємося у «великий ярмарок», — кажу, перев’язуючи фартух і засукуючи рукави. — Робимо «маленьку суботу»: стіл під липою, по дві лави з кожного боку, під навісом — куток для ремісників, на брамі — дощечка з написом, біля кухні — «чиста ложка», біля комори — «чесні ваги». Вода — кип’ячена для всіх без винятку, навіть — і особливо — для тих, хто прийде з чужими намірами.

— Дощечку я вже списала, — Мері показує табличку з вугляними літерами, ще теплими, мов свіжа правда: «МАЛА СУБОТА — ТУТ. УСІ ТОРГИ — ПРИ СВІТЛІ». — Може, ще додати?

— Додай: «Облік — на дошці. Воду — кип’ятимо», — прошу. — І внизу: «При світлі — без винятків». Хай слова МакКрея висять там, де їх не минути.

Вона сміється очима й веде плечем — літери лягають рівно, як тягнеться шнурівка на добре підігнаному чоботі: просто і міцно.

Поки хліб підходив у теплі печі, ми з Ієном узяли два плоскі, водою підшліфовані камені й подалися до «Коси». Стежка вниз сунулась під ногами так, як іде вперта вівця: ніби й не хоче бруднити шерсть, та мусить піти; верес шарудів сухим сміхом, а потік, виринувши з туману, вже не ховався й блискотів сріблом — як добрий ніж у правдивого кухаря. «Коса» давала воду тихо, не фонтанувала, а тримала рівну руку, тож ми вибрали місце трохи вище, де берег «сидів» на камені, й почали ставити перші місточки. Ієн — уже майже мого зросту — обережно ступив у крижану воду по кісточку, «всадив» камінь так, як саджають дитину на лаву: надійно, але з ласкою.

— Не тисни, — кажу, — дай воді самій знайти, як її обійти.

— Вона затямить, — киває і відходить на крок.

Другий камінь ліг так само слухняно, і стежка між берегами враз стала вужча не від боязні, а від зручності. «Містеня», — шепочу, і ми обидва сміємося: слово вистрибнуло з води, мов форель — за мушкою, та передумало ловитись.

На звороті нас перехоплює Еймон: вуса сміються очима. «Добре лягло, — каже. — У води пам’ять довга: покажеш шлях — не забуде». — «Завтра ще один, — відповідаю, — вище стежкою; і мотузку натягнемо, щоб узимку не гадали, куди ставити ногу». — «До першої заметілі встигнемо, — киває. — А сьогодні — робимо день».

До «малої суботи» двір перевдягнувся, як людина після умивання й свіжої сорочки: між липою й кухнею натягнули товсту, сухим волокном обвиту нитку й підвісили глиняні лампи з широкими ротами — не святкові, а «робочі», як у добрій майстерні: світло тут — не заради пісень, а заради правди. Лави розвернули так, щоб кожен бачив свою миску — й чужу також. Під учорашнім сушарем для плащів поставили дві сталі: більшу — під полотно, меншу — під ножі та дрібний реманент. На дверях комори прибили гак для вагів; колись на ньому висіли мішкові петлі, тепер мав висіти інший спокій — спокій ваги. Поруч я поклала на поличку три Еймонові камінці — круглі, важкі, з процарапаними рисками: «одна вага», «пів», «чверть». Мор поглядає, як я ставлю камінь на чашу й підсипаю пучок сушеної шавлії, поки стрілка не стане рівно, й у її очах з’являється те серйозне «це не забавка».

— «Чесні ваги», — озивається вона.

— «Чесні ваги», — повторюю.

Опівдні подвір’я підхопило іншу, дорожню ходу: прийшов ножар із двома дерев’яними валізами — леза вишикувались, як риби; прийшла жінка з бочечкою молодого сиру, у якому дрібно мерехтів чабрець; підтягся старий тесля з оберемком ложкових ручок: «Ложка без ручки — як слово без діла», — буркнув, але тепло; зайшли двоє дроверів, прив’язали бичків біля стайні, потерли руки й отримали від Мері по мисці юшки — не милостиню, а «передмову». Кет принесла кошик пряників — твердіших, ніж у місті, але смачних, як дитинство; із нею — жвава дівчинка, що літала двором, як вітер, і нікого не чіпала.

Першу годину все йшло тихо та рівно: «чути — робити». Щур на брамі спокійно занотовував імена — не для ревізії, для пам’яті: хто прийшов, що має, де став. МакКрей виринув так, наче ночував за стіною, і став під липою — звідти видно і кухню, і комору, і навіс; руки в кишенях, очі — на роботі: є майстерність і в тому, щоб не заважати. На вогні клекотіла друга баддя води, Мері подавала у глиняних кухликах, обгорнутих полотнинкою, щоб не пекло пальці, а напис «Чиста ложка — чесна ложка» читався в рухах жінок, що сушили ложки над парою, і люди кивали без слів — не звикли до такого, але їм подобалося.

Саме в ту мить, коли ритм устаткувався, біля комори зашелестіло інакше: коротко, нахрапом, із хитрим хвостиком унизу. Обертаюся: невисокий чоловік у потертій куртці вішає на гак свої ваги — легкі, лукаві, як хитра казка. На ліву чашу кладе камінь — «важчий за наші», на праву сипле сіль; стрілка то вліво, то вправо — середини не хоче. Рука у нього ковзає по підвісі — й от вона нібито рівно.