3.

Тихий день у горах — це не стільки відсутність вітру, скільки вправна пауза між двома його задумами: зранку туман лежить на дні долини рівним полотном, і якщо довго приглядітися, наче видно, як невидимі руки струшують із нього невидимі крихти — краплі, що сиплються на камінь і повільно темнять його; у повітрі тягне підмоклим з ночі мохом і залізом, яке виступає з джерела так наполегливо, ніби земля піднімає на поверхню кров після легкої подряпини, а липа на дворі прокидається не кроною, а тінню — спершу ворушиться відбиток гілки на бруківці, і я, сидячи на краю ліжка, слухаю це прокладання доріжок між повітрям і каменем та розумію: сьогодні саме той день, коли вода прийме нас на роботу й не виштовхне за першим поривом.

Мері ставить на лаві миску з теплою водою, поруч — рушник і гребінь; волосся слухається відчуття її рук не так, як раніше, але достатньо схоже, щоб пальці згадали ритм плетіння, тож я спокійно перекидаю косу через плече, заколюю шпилькою з вирізьбленим листочком і виходжу назустріч кухні, де піч тримає жар без надриву й дихає рівно, мов грудна клітка сплячої дитини.

Нелл уже встигла глянути на вчорашню закваску: миска вся в дрібній бульбашковій сітці, запах — кислуватий, живий; я торкаюся ложкою поверхні, ніби кажу їй «доброго ранку», а вода на вогні якраз бере перше несміливе кипіння — низка перлин піднімається й осідає, тоді як Мері солить кашу «ліктем часу, не язиком», Бріда з Елсі тягнуть із комори мішок муки, про яку ще вчора погодилися: «добра», і я, хоч і смішно, тягнуся носом до полотна — суха, рівна, з нотою горішника й каменю; Мор тим часом кришить у ступці фенхель і примовляє, що дрібка до першого хліба допоможе животу «взяти знайомство лагідно».

Після сніданку йдемо до млина: стежка блищить, як щойно витертий стіл, а Еймон чекає нас на порозі — люлька збоку, погляд світлий (у людей води так часто буває, бо вода витрушує з очей зайві тіні); колесо цього ранку не «береться нізвідки» — його кілька днів робили у дворі майстра Дугала за струмком: дубові спиці, скоб’яні обручі, шканти, просмолені, щоб не розсихалися, — і ось четверо чоловіків підносять його на жердинах, несуть не як святиню, а як річ важливу, гідну поваги без поклонів; поруч іде Ієн — на півголови вищий за жердину, та очима тримає її так уважно, що віриш: підставить плече, коли щось піде не так.

«Готові?» — тихо питає Еймон, дивлячись не на нас, а на воду — сьогодні вона така чорнозелена й тягуча, ніби ходить своїми справами й не хоче зайвих торкань, — «раз, два…», і колесо підводиться, на мить зависає над потоком, як місяць над дахом, тоді Г’ю, Тіґран і Щур, не крекчучи (вони працюють так, наче звук — їхній ворог), тримають жердини, а я, стоячи з мотузками, повторюю показані вузли — «рибальський» для першої охватки, «плоский» для стику, «бабин» не годиться ні до чого, окрім бабиного гніву — і слухняно пропускаю, підводжу, підтягую, дивуючись, як легко тіло згадує чесну роботу: у моєму попередньому житті вузли були на поставках, у контрактах і між людьми, а тут їх видно й можна спокійно розв’язати, якщо не поспішати.

Коли колесо входить у воду, потік спершу ніби відступає — робить печиву шанобливий крок назад, а вже потім береться під спиці й тягне: дубова шкіра колеса глибоко зітхає «перший раз», лопаті ловлять хід і починають в’язати свій візерунок «тягнемо-штовхаємо-вертаємо», і перші три оберти — як три кроки на льоду, коли всі разом прислухаються, чи не підвернеться нога; нога не підвертається, жорна всередині млина відповідають глухим і рівним «так—так—так», і Еймон усміхається тим мало помітним щербинчатим усміхом, що більше живе в очах, ніж на вустах.

«Стій», — каже він, і ми ловимо ременями рух, притишуємо, — «тепер зерно, на пробу, долонею», — пригорща ячменю летить у горловину, камінь переходить на іншу мову — не пусту, а вагому; у повітрі стає запах свіжого шліфу й пилу, який тішить, як просте борошно на дитячій долоні, і з нижнього жолоба усміхається перша тонка струна муки: вона сідає на полотно, Мері підхоплює, я торкаюся — не стільки для роботи, скільки для впевненості — суха, але не мертва, світла без синюватості, пахне теплом каменю і ледь-ледь молоком.

«Живе», — втягує носом Мор, — «живіт не гризтиме, северини не буде», — і коли я перепитую «северини?», Еймон пояснює просто, ніби ставили йому найправильніше запитання: коли камінь бере зерно грубо, а вода тремтить, як злякана, мука сідає в нутрі піском — торік так було, а цієї осені по воді тиша, отже, слухняна вийде.

Годину млин стає нашим маленьким світом із чітким обігом: вода — колесо — вал — жорна — мука — полотно — мішок; Ієн стоїть біля першої цівки й пильнує, щоб полотно не розмокало і щоб кожна пригорща йшла у свою торбу, Щур тримає нижню кладку — якби зірвалася глина, не дасть забити колодязь у підмурках, Тіґран на березі ловить із бистріни тріски та листя, аби зайве не стало колесові кісткою, я — біля вала, чую кожне дрібне сіпання так само, як чутно, як здригається в животі у коня перед громом, а Еймон, не підвищуючи голосу, обходить колами й тільки раз киває на мою мотузку: «Ваш вузол як чесний договір: не тисне понад міру й не розлазиться від першої води», — «тримаймось такого письма», — відповідаю і сама собі тішуся, як легко мова млина злилася з мовою моєї попередньої роботи.

До полудня перший мішечок нової муки лежить у Мері на руках, мов дитина, яку несуть хрестити — ще кволий, але вже свій; ми вертаємо у двір, і дим над кухнею піднімається пружніш, бо підкинули кращої трісочки, Нелл викладає на стіл тісто з учорашньою закваскою, додає дві жмені нового борошна, я засукую рукави й вминаю без сорому — тісто не любить порожніх розмов, тісто любить рівномірну увагу, Мор кидає дрібку фенхелю, Елсі, не відриваючись від куделі, муркоче свою правду «буде хліб — буде день», і піч ми чистимо шланкою з мітлою (щось посередині між віником і кроквиною), відсуваючи жар, як свідків, котрі своє вже сказали та готові до продовження, зачиняємо дерев’яні заслінки й чекаємо — тут уміння чекати потрібне скрізь: на кухні, у млині, в домі й у боргах; я відчуваю, як моє «міське», гостре, наче голка, очікування поступається місцем «гірському», широкому, як річка: якщо треба — підеш іншим берегом, не сварячись.