2

Ранок тут не починається уривчасто — він прибуває повільно, наче обоз із долини, коли спершу ледве чутно шурхотить вода у жолобі, далі невпевнено крякають ворони на липі, а за мить із камінної пащі кухні тягнеться перший дим і, впізнавши небо, креслить у ньому тонку сиву риску, тож я прокидаюся ще до тієї риски й деякий час лежу, прислухаючись, як дім набирає повітря — саме так, як набирає його людина, що збирається сказати щось важливе; у моїх старих містах світанок завжди подавався з крана — достатньо було повернути ручку, й одразу оживали вулиці, розпалювалися лампи, закипала ранкова кава, тоді як тут «кран» — вітровий: він розгойдує завіси, торкається бильця ліжка, простягає холодні пальці в щілини між брусом і каменем, і я встаю неспішно, бо цей ранок не терпить метушні — землі потрібно трохи часу, щоб упізнати мене, а мені — щоб упізнати в цій землі себе. У світлиці ще пахне чебрецем і м’ятою — Мері вночі підсувала глечик ближче до моєї подушки й міняла воду, коли пар спадав, а я торкаюся коси й упізнаю в ній учорашню вагу: волосся щільно заплетене, стягнуте дерев’яною шпилькою з вирізьбленим листочком, і шпилька тепла від голови — витягую її, переплітаю косу знову, не без незграбності, як роблять це люди, що звикли до зовсім інших рухів; у потемнілому дзеркалі відбивається обличчя — не зовсім моє і вже трохи моє: лінія підборіддя гостріша, очі ширші, та всередині них лежить лагідна лінія втоми, яку я впізнаю без підказок, і я стиха кажу собі одне-єдине слово, котре тут потрібне найперше: «Жива». Мері заходить без стуку — не з недбалості, а за домовленістю дому з тими, хто тут живе: зайвий стукіт будить не лише людину, а й тривогу; у руках у неї дерев’яний лоток — глиняна миска з гарячою водою, рушник, гребінь із рідкими зубцями та шматок домашнього мила, що пахне попелом і травами, й вона, ставлячи лоток на скриню біля вікна, так само тихо каже: «Добридень, панно Елен; вода свіжа, не з криниці — з казана, Нелл веліла, бо так легше дихати, поки легені ще лоскоче», а я дякую, вмочую рушник і проводжу ним по обличчю — вода тут м’якша, в ній немає міста, зате є торк далеких каменів і присмак ночі, що не встигла розійтися. Відповідаючи на моє «як дім?», Мері усміхається коротко, по-робочому, й переказує те, що встигає побачити кожен, хто встає до печі: «Кухня вже дихає, Нелл просила не йти туди, поки не з’їсте кашу; Тіґран зі Щуром змінюються на воротях; Г’ю укладає різки для коней, щоб не нудьгували під щіткою; Еймон сидить на порозі млина з люлькою і дивиться на воду; діти ще сплять, окрім Мари — вона вже перевіряє курей, бо вночі бігала лисиця», і коли я перепитую «де бачили», Мері знизує плечима: «Сліди біля перистої огорожі, але Г’ю натягнув додаткову сітку, та й пес усе позначив, тож не зайде». Я ловлю себе на тому, що рука мимоволі шукає за поясом блокнот, якого тут немає, й відпускаю звичку — сьогодні мені не таблиці, сьогодні мені очі, руки, голоси й земля. Сніданок їм на лаві біля печі, бо це тепло — не батарейне, а важке й рівне, без паніки й фальшу: у казані шурхотить вівсянка, Мері знімає піну, кидає жмуток солі, і запах із «просто каші» стає «їжею»; стіл впритул до печі весь у подряпинах, кожна з яких — наче згадка про випадковий ніж і про ложку, що вернулася до роботи, а дошка на столі потьмяніла й рівна, бо дерево тут колись натирали жиром — видно по тому, як не хоче пити воду. Коли, проходячи, Нелл легко, мов пером, посуває кочергу, я питаю про дошку для хліба, і вона, кинувши на мене погляд із ледь теплою іронією, пояснює по-домашньому: «Є «та, що краща», і є «та, що витримає все»: на кращій — хліб та сир, на витривалій — решта», і я лише киваю, прохаючи показати обидві, коли руки стануть вільніші, а вона сміється, що вільними вони не бувають ніколи, та все ж пообіцяє: після обіду присяду — покажу. Каша густіє й віддає парою так щедро, ніби тримаєш у долонях гаманець із теплом, тож я зігріваю пальці й повільно їм, дивлячись, як на кухню входить робота — з різних дверей: дві вдовиці, Елсі й Мор, ступають босими й подають миски без надмірних поклонів, але з тим неписаним правилом «їжа — це не ласка, це порядок»; за ними — Бріда, статечна, з круглим обличчям і спокоєм у куточках губ, вона ставить миски на стіл і киває коротко; у дверях плечима навпіл стає Г’ю — хустка на шиї, волосся наче не знає гребінця, проте коні його люблять, — бере свою порцію, сідає ближче до виходу й слухає двір; за мить заходить і Еймон: люльку він, як належить, лишає надворі, але цього разу Нелл дозволяє сховати її в кишеню — вітер не дасть диму розгорітися, та й у кухні їдять, а не курять — порядок тут у жестах, не в табличках. На їхнє «як ви?» я відповідаю, що краще, і, дізнавшись імена та ремесла — Бріда шиє, Елсі пряде й навчає дітей, Мор сушить трави й знає, що з чим варити, — прошу їхньої ради не про хвороби, а про кухню: про комори, воду та криниці, про швидкі ноги, що бігають далеко без зайвих питань; вони не ображаються — тут ображаються лише на фальш, — і вже пропонують мені денний маршрут: «Зранку стайня, потім млин, після — комори, а коли сонце стане на липу — глянете долину», і я погоджуюсь охоче, бо той план узгодиться з моїм нутром. Взуваю грубі черевики зі скрині, перемотую ноги товстими онучами, й Мері сміється, згадуючи, як учора я ходила тонкою стопою по холодному каменю, наче по вугіллю: «У місті, певно, підлога тепла сама по собі?» — «У місті, — відповідаю, — підлога любить догляд, інакше ображається», ми усміхаємося тихо й беремося до дня. Стайня пахне терпко й трохи п’янко — сінним пилом, кінським потом, сухими дошками й упряжним маслом; Г’ю, упершись боком у стійло, чистить копито Бурого — великого гнедого з білою галявиною на лобі, і кінь слухняно обіпряється на його стегно, ворушачи вухами, бо чує новий голос, — і тоді Г’ю, ніби відповідаючи на привітання, бурмоче свою науку: «Копито — як чаша: взяв — і не перевертай, бо вода повипадає, а без води кінь — що без дороги», на що я додаю, що й людині вода потрібна, мов чаша на двох ногах, а він усміхається хлоп’ячо: «У людей інша біда: вони виливають із себе воду не вчасно, її берегти треба, коли вогонь горить — так Нелл каже». Стійла сухі, сіно не пріє, отже, скиртять тут із повітрям; у кутку висять старі вуздечки — не тримають, та їх не викидають: у цьому домі нічого не викидають, якщо воно колись тримало; на стіні цвяхи з мотками мотузки різної товщини, і найтонша в пальцях дзвенить, як струна: «На пастки?» — питаю, «На бочку, — каже, — коли дощ, обручі розслабляються: стягнеш мотузкою і співаєш, доки стане на місце», і я вперше уявляю, як тут «співають» бочки. До млина йдемо стежкою, що знає ноги ліпше, ніж люди знають одне одного: вона обминає калюжі так тонко, як чутка обминає правду; ліворуч піднімаються круті вересові схили — сухий верес стоїть фіолетово-коричневою хвилею й навіть тепер, узимку, пахне терпко — потерти між пальцями, і піде довга нота, мов віскі в горлі; праворуч — потік, темно-зелений із срібними шнурами струменів, дзижчить одвічним «я тут», над ним — пень із корінням, що тримає повітря, немов не дозволяє небу впасти у воду, а на каменях мох, який не ковзає — тримає; уздовж схилу тягнеться низький туман — старий кіт, що знає свій поріг. Еймон, як і казали, сидить на порозі млина — киває коротко, запрошуючи сісти рядом; із нутра млина тягне деревом, старою мукою й павутинням, яке тут працює на чистоту, ловлячи пил; колесо стоїть, але це «стояти», як у людини, що з кроку перейшла на повільну ходу — не покинуте, а вичікує; по брусу збираються краплі й, падаючи, кожна ніби просить імені. «Вода є, руки є, дерево знайдеться, якщо питати в лісі чемно, — каже Еймон, — течія забрала колесо восени, нове треба вже, а не на «колись»; люди притягнуть, якщо буде за що вхопитися; я своє знаю: чотири пари рук і тихий безвітряний день», і я відповідаю так само просто, що сьогодні мені треба побачити, що у домі дихає, а що лиш згадує, як дихати, а завтра ми послухаємо ліс, на що він лагідно поправляє: «З лісом не говорять — його слухають; говорити слід із людьми». Усередині млина під ногами м’якне порошно, труби та жорна в темній патині, як у старих, але доглянутих ножах — їм іще різати; на підвіконні лежать три круглі камінці, схожі на хлібини без скоринки — «на щастя?» — питаю, «на вагу», — відказує, «скільки сипнеш, скільки візьмеш — тримай камінь, що пам’ятає справедливість», і я беру один у долоню — холодний, безкомпромісний, достатній для млина, хай не для світу. Назад вертаємо іншою стежкою, по верхньому ребру над потоком: звідси дім стоїть на повільному, але певному русі, наче корабель на хвилі — нікуди не поспішає, бо море тут; липа розстеляє над двором свій темний на зиму шатер, немов у її гущавині спить хтось великий; на верху ворони сперечаються з вітром не для людей, а собі, та їхнє «кру» все одно вплітається в день. Комори на північному боці мають низькі, старі двері — Мері підкладає плаский камінь, щоб не чиркало по землі; inside пахне прілим зерном, деревом, старим полотном, сушеним корінням і сіллю, що лежить купою в бочці під мішковиною; торкаюся бруса під стелею — зверху сухо, знизу волого, отже, «дихає, але й мокне», як каже Нелл, і я відразу пропоную просте: підкладки — ряд дощок під мішки, аби не пили землю, та маленький отвір із сіткою для руху повітря; Нелл глядає оцінююче — той самий погляд, з яким кухар дивиться на того, хто правильно ламає яйце з першого разу, і ми домовляємося тишею: «доїзд треба» — «буде». Елсі веде до куточка, де прядуть — сіре овече волокно в її руки лягає слухняно, на лаві лежать мотузи різної товщини, а на жердині під сволоком підв’язані трави — шавлія, чебрець, м’ята, звіробій та єнячий корінь із червоною ниткою, щоб не переплутати з дурманом; Мор мастить кам’яну ступку краплею грубого масла, «щоб краще йшло», і пояснює, яке насіння для каші, яке — для настою, яким натирають груди, коли кашляють, а яким підсипають у борошно, коли запах «не зовсім той», що треба; на полиці глиняні банки з бляшаними кришками в подряпинах від нігтів, а зверху — знаки вуглиною: «сіль», «перець», «суміш», «щавель». «Покажіть воду», — прошу йду до колодязя: старий дубовий зруб, жолоб до кам’яної чаші біля кухні, де щоранку наче спиняється сонце; відро на ланцюзі висне трохи нижче, ніж годиться, та Мері крутить ворот без напруги — наче в ньому не вода, а дитина; я нахиляюся над дзеркалом, бачу своє розмите обличчя, на поверхні — сухий вересовий пелюсток, знімаю його пальцем і відчуваю, що налити цієї води в горнятко — це як узяти на себе обов’язок. На моє питання про джерела підходить Еймон: «Є «Коса» під млином і «Гірке око» під кручою: у «Гіркому» восени чується залізо, а «Коса» — питна, тільки далеченько — через верес, де то лисиця, то чужі очі», і я кажу, що ходитиму не сама; настої варімо на «Косі», каші — на колодязі, а все кип’ятімо, хай сміються ті, хто взимку потім кашлятиме — Мор підсумовує це просто: «Хто сміється — той і кашлятиме». Нижче двору невеликий садок — на низьких яблунях висять зморщені «собачі» плоди; земля під ними чиста, значить, обрізали як слід; чавунні кільця для зв’язки крон іржаві, та тримають; край саду — вал грибів: трутовики на пні та світлі лисички, лишені «на сумнів», і Нелл каже, що не знали, чи не гнилі, а я обіцяю — завтра підсмажимо з ячмінною кашею. Коли сонце торкається верхівки липи, ми сідаємо під нею, і вітряний холод від ріки приносить запах мокрого каменю та глини з дальнього берега — у цій тіні все видно краще: хто як ступає, як розвішують мокрі плащі, як Мара розмовляє з курми й ті відповідають по-своєму, як Ієн зі Щуром кріплять кілок на хвіртці; у цей ритм рівно лягає Неллин голос: «Хотіли знати, хто що вміє — слухайте», і вона, не загинаючи пальців, говорить буденно, та влучно: Бріда шиє швидко й рівно, але не любить дріб’язку — її силам потрібні довгі шви; Елсі терпляча — пряде й учить дітей, не втомлюючись; Мор слухає й не осуджує, коли несуть сороми більше, ніж болю; Тіґран міцний, та втрачає голову, якщо дитина в небезпеці — з ним ставити кладку краще, ніж стояти на воротях; Щур тонкий і завжди при тямі — от хто нам на воротях потрібен; Г’ю прийме удар, але не любить команду, працює краще поруч із мовчазним; Еймон — вода і камінь, якщо скаже — то не з примхи; Мері — руки й очі, інколи й язик — коли треба побачити невидиме; а про себе Нелл із усміхом каже, що вона пам’ять: хтось має знати, яким був вузол до того, як його зав’язали, і ще вона знає, де у дворі ржавіють найповільніше три цвяхи, тож я жартую, що в бурю вона і є наш найнадійніший цвях, без якого двері скрипіли б так, що ніхто не спав би, а вона відмахується — і без неї б не спали, але з нею принаймні сплять по черзі. Коли прошу дороги до круч, Мері без зайвих слів накидає мені на плечі плащ, а Ієн приєднується так само без шуму — йдемо втрьох; шлях в’ється, як нитка в полотні: то вгору, то вниз, то вбік, трава хрумтить інеєм, каміння говорить власними голосами, верес шелестить сухими вусиками й сміється, якщо довго слухати. На гребені вітер стоїть ногами в землю, внизу дихає долина — свіжа й далека, мов миска прохолодної води після печі, стежки — срібні нитки, і якщо вдивлятися, видно темний ланцюжок на одній із них — дровери чи пастухи женуть худобу; на сході темніє велика плоска скеля — Вересовий камінь, наче хтось монетою притис небо до землі — місце нічийне, шлях спільний, люди там колись ставили навіси й ночували, та торік усе зійшло, і лихвар, який записав собі дорогу, налякав людей, отож навіси не повернулися; «а дорога чия?» — питаю, «дорога — всіх», — каже Ієн, і плечем ніби піднімає перевал, хоча ще зовсім хлопець. Я сідаю на край каменю й даю вітрові можливість тиснути рівно, без злості — як доброму управителю, що не дозволяє затримувати зміну; усередині спокійно, наче хтось поставив у кутку ящик із чистими рушниками й підписав «на потім», і я лише дивлюся — від долини до стежок, до скель і вересу — не плануючи, а знаючи, що колись мої руки поставлять на цьому камені щось потрібне, не сьогодні, сьогодні достатньо «бачу». Назустріч тягнеться коров’яче мукання — десь забули хвіртку, і ми спускаємося; Тіґран несе кілок, усміхається мені й не стримує усмішки для Мари, яка з’являється з тінню ляльки за спиною: «Шпінгалети міняємо на задній хвіртці, — каже, — старі прогнили — кожен другий зайшов би, не знімаючи шапки», і я дякую, бо тут не чекають наказу, а роблять те, що треба, завчасно. Коли сонце легенько припікає щоки, ми повертаємося на кухню — там уже кипить казан, бульбашки підстрибують і лускають, як непотрібні думки, на столі дві дошки: «краща» — гладка й світла, «витривала» — темна, в рубцях, і я прошу ближчу до казана — хай тепло сушить усіх небажаних жильців, а витривалу обв’язати залізним обручем, щоб не розповзалася; Елсі перепитує про «мікробів», і я пояснюю простими словами, що не всім, хто живе в багні, місце за нашим столом, Мор повільно смакує нове слово й каже, що дітям так і пояснить — «мікри не ваші друзі». Ми чистимо казани піском і золою, вимиваємо миски в гарячій воді «до співу чистоти», провітрюємо комору, хоч і терпимо запах ще годину, перебираємо яблука для компоту, а коли дивимося на стару бочку й тонку мотузку, я усміхаюся і киваю Г’ю: «Співай», — він натягує рівний, безслівний мотив, стягує мотузом із рівними проміжками, і бочка притихає, наче живіт, що затягнули надійним поясом; я, заплющивши очі, на хвилину відчуваю себе в колишніх кухнях, де так само піснею або й лаянням «затягували» те, що не хотіло лягати, й відкрившись, бачу — я тут, і мене це тішить більше за будь-який аншлаг. Після обіду повітря в тіні липи стає прохолодніше, і я йду до батька: сон у нього не втеча, а робота — тіло «відстоюється», як вода в глечику, я сідаю і тихо розповідаю все таким тоном, ніби він слухає: «Стайня тепла, копита чисті, Г’ю співає бочці, Еймон чекає тихого дня для колеса, компот із «собачих» яблук буде сьогодні, «мікри» вже знають, що їм не раді, верес пахне, а дорога — наша, хай папери ще чужі», й дихання його рівнішає, і я розумію просто: я не лише «в домі» — я й є дім, і це не лякає, а гріє. Надвечір на сходах зі мною сидить Мара й пришиває до ляльки чорну крапочку — «око, що бачить у темряві», між стібками вона переказує хазяйські дрібниці — курка з коричневими плямами залила гніздо, миску поставили ближче до порога, ім’я їй дали Плямка — і дуже серйозно додає, що рибу ловити не можна за законом, та коли вона «самогубиться», її треба рятувати й тоді вона твоя — «це Еймон каже»; на моє питання, що робить сестра, коли в домі стільки дорослого, Мара відповідає буденно: «Пам’ятає, що вона сестра і що вона — це вона, а не «хтось замість», і що є сходи, на яких сидять, коли дім дихає нерівно», і поруч, не сідаючи зовсім близько, влаштовується Ієн — він учиться бути вартовим, ловить тіні, як мисливець ловить тихий паросток, і каже, що завтра зранку залізе зі Щуром у жолоб — там дірка, що тектиме не туди, і я погоджуюся, додаючи, що добре правити — це не любити, коли «тече не там, де треба», і мостів я теж люблю більше за броди, бо мости приводять туди, куди без тебе не дійшли б. Коли вечір змиває клопіт, двір стає чистішим і тихішим: миски перевернуті догори дном, ліхтар на брамі горить рівно — Щур, певно, змазав клямку, бо вона не скрипить; ворони влаштовують чорний ночівник на липі; за стіною похрускує — може, прийшов олень лизати сіль; я вдихаю це все так, як вдихаю суп перед пробою — перевіряючи температуру, і кажу собі «в нормі»: дім дихає рівно. Вночі мене будить новий звук — не кроки, не клямка, не вітер; то дощ — падає обережно, не «літературно», а як уміє: дрібно по каменю, дахах і дереву; торкаюся долонею холодного підвіконня, бачу світлячка ліхтаря на галереї — певно, Щур; він зупиняється там, де Ієн бачив дірку, задирає голову і тихо каже темряві «знайшли», і моє серце в ту мить робиться схожим на бочку — стягнуте мотузкою не для того, щоб не розійшлося, а щоб тримати всередині все потрібне. Ранок приносить натомість намочені запахи — мокрий верес, змитий пил, кислуватий дух розмоклих дощок; Мері знову з лотком — цього разу без довгих балачок: «Пані Нелл казала, ви будете дивитися хліб», і в кухні вже чекає тепла глиняна миска з водою та жменькою борошна: «Закваска, — каже Нелл, — учора стояла поряд із вами, мов не дихала, а сьогодні — подихнула», і я нахиляюсь, унюхую ледь відчутну кислинку життя, беру ложку й перемішую плавно, колами, упевнено, не закручуючи зайвих розмов, і ми на стручці (бо паперу бракує) виписуємо просте — хто за колодязем (Мері), хто за курми (Мара), хто за дверима на брамі (Щур), хто за дровами (Тіґран), хто до млина (Еймон кличе дві пари рук і Ієна), хто на кухні (Нелл, Елсі, Бріда, я): це не накази, це спільний розподіл ваги, люди кивають і розходяться без образ — головна ознака, що ми робимо правильно. За хлібом — перша вода в казані, за водою — перша миска, за мискою — перша ложка, за ложкою — перший сміх, за сміхом — перша маленька впевненість, що й сьогодні впораємося, а потому я знову йду до батька: він пробуджується й дивиться просто, наче між нами не було ані ночі, ані сорому, і ми обмінюємося коротким — «ми живі», і цього достатньо. До вечора дощ відходить, повітря прозоре, від лісу тягне грибами й змитим мохом — так пахнути вміє лише мокрий ліс, десь далеко співає самітний дрізд, пісня не для нас, та ми її чуємо; на брамі нова клямка і шпінгалет, Щур непомітно пишається тим, що не смикає їх зайвий раз, а Ієн вертається з мокрим чубом і блискучими очима: «Засмічення в жолобі знайшли, випатрали мишаче гніздо, в яму — і «мікри» туди, тепер потече правильно», і я кладу долоню йому на тім’я — «дивитися вгору, коли всі дивляться вниз» — ця робота тепер його. Із млина надвечір приносять новину — вода зросла, завтра тихо, ставимо колесо; Еймон каже рівно, а я відчуваю короткі ясні погляди: якщо буде млин — буде хліб, якщо хліб — буде день, якщо день — буде завтра, і моя відповідь — просте «так», яке не обіцяє, а присутнє: завтра я там, із руками, що подаватимуть і в’язатимуть мотуз, якщо знадобиться. Коли сині сутінки сідають і світлиця батька малює теплий квадрат на камені двору, у ворота стукають рівно один раз — Тіґран відчиняє без показного страху, на порозі двоє чужих у мокрих плащах, що пахнуть конем і дорогою, з втомленими обличчями та незлим поглядом; «переночували б під навісом, — кажуть, — маємо мішок вівса і добру історію, якщо треба, не п’ємо, поки малі поруч», і Нелл піднімає очі, за нею Мара з ліхтарем уже світом каже «так», і я тільки додаю вголос: «Місця під навісом вистачить кожному, хто не палитиме наше дерево; вода — кип’ячена, миска — знайдеться, малих до печі не пускаємо; завтра — млин», вони кивають, входять, і разом із ними заходить у двір втома, що тане в гарячій мисці, відданій без образ, і я радію тій простій арифметиці «додати, не віднявши», бо саме її весь день і робила; перед сном я не креслю таблицю — бачу малюнок, де лінії сходяться в колі: стайня — млин — комори — колодязь — кухня — брама — липа — дім — батько — сходи з дітьми, а від кола відходять два пунктири — до Вересового каменю та до «Коси», джерела під млином; вони поки що не тверді, та я їх бачу — колись зробимо міцнішими; нині — вода, камінь і дрова, і люди між ними, як тепло між вітром і зливою, і, засинаючи з цим малюнком, я знаю, що завтра він стане густішим, що скажу Ієну, куди йому йти «вчитися мостам», попрошу Мари бути моїм серцем у дворі — відчувати, коли дім дихає не так, а післязавтра прийде той у хутрі з печаттю, і тоді я матиму право сказати тихо й рівно: «Я бачила й чула. Я тут. Говоріть».