1.

Я повертаюся з темряви повільно, наче виринаю з глибокої води, де довго сиділа з розплющеними очима й нічого не могла розгледіти, і спершу приходить звук — не міський шум, не дзижчання холодильників і не рівне дихання вентиляцій, тут у будинків наче інші легені: я чую, як у печі захрипло прокашлюється торф, а з жолоба на кам’яну бруківку відміряно, мов за годинником, крапає вода — раз, другий, третій, ніби хтось навмисне підкрутив маятник; слідом підступає запах мокрої вовни, попелу й сухих трав, що довго висіли під сволоком і встигли набрати терпкості; тоді вже доходить дотик — прохолодний, трохи шорсткий льон простирадла під підборіддям, груба ковдра на плечах, незнайома вага волосся на потилиці, і варто мені ворухнути головою, як коса ліниво тягне назад, наче якір, чого в моєму колишньому житті, де волосся було коротке, зручне для жаркої кухні та біганини між столами, просто не існувало, і я розумію: тут інша вага навіть у мовчання.

Коли розплющую очі, з’ясовується, що світло в кімнаті не біле, а медове, домашнє, схоже на те, що буває ввечері в залі, коли ставиш на стіл останній глечик із супом; вузьке вікно, наче щілина каси, крізь яку подають квитки, відкриває лише смужку неба й уламок кручі, вкритий вересом, а кам’яні стіни, холодні на дотик, чомусь не здаються ворожими — вони тримають моє дихання так само впевнено, як тримають чужі голоси, що наближаються до дверей; і я, скоріше відчуваючи, ніж думаючи, розумію: це дім, який не знає електрики, зате добре знає вітер і його звички; тіло, у якому я лежу, — не моє, але воно дихає й тягне до руху, хоча перша спроба підвестися завершується гострим зламом у ліктях, легкі кістки не слухаються, груди беруть повітря частіше, ніж треба, і, глянувши на руку, я не впізнаю її: тонкі пальці з подряпинами від гілок, а не від ножів, жодного знайомого рубця від гарячої каструлі, ні обручок, ні годинника, ні прикрас — тільки синювата тінь на зап’ястку, слід від чиєїсь учорашньої незграбної турботи.

— Леді? — долинає обережний шепіт, двері відчиняються, і на порозі з’являється дівчина з ясними очима й хусткою, що тонким світлим обідком тремтить над чолом; вона тримає глечик так, як тримають немовля: уважно, міцно, без зайвих церемоній. — Леді, ви прокинулися?

Мій голос виходить не той, до якого звикла: тонший і молодший, чистий, наче свіжо нагострений ніж, що ще не торкався кістки, тож я, ковтнувши слину, кажу спокійно, даючи слову сісти рівно: — Так. Де я?

— У своїй світлиці, панно Елен, — відповідає вона, ступаючи ближче й трохи знітившись. — У нашому домі. Не лякайтеся, прошу. Учора жар спадав, ви знову заснули, а лікар велів не перевтомлюватися.

Ім’я «Елен» лягає на мене, як щойно пошите вбрання: ще не облягає по фігурі, зате дає дихати, і разом із ним у пам’яті випливають чуже-довге волосся, важкі двері, сукня до кісточок; я вже не Олена, котра вісімнадцять років мила руки в оцті між змінами на кухнях і ще два десятки рахувала людей так само уважно, як лічила скибки хліба, — я Елен, мені шістнадцять, я донька лерда, і посеред жару в голові простою прямою балкою стає істина: я жива.

— Як тебе звати? — питаю дівчину, що підставляє мені плече й підкладає подушку так акуратно, ніби вивіряє рівень.

— Мері, панно, — усміхається вона кутиком уст. — Пийте помалу: тут вода з м’ятою та чебрецем, щоб легше дихалося.

Вона підтримує мене саме так, як тримають горня з гарячим молоком, аби не пролити й не обпекти, і я, відпивши кілька ковтків, відчуваю в роті смак літнього схилу та землі після дощу, а горло згадує забуте — як це, ковтати не похапцем між двома командами, не стоячи на краю кухні під чужими поглядами; по третій ложці в дверях постає ще одна постать — старша жінка з твердими руками й поглядом, у якому живе втома, що тримає дім, і її присутність нагадує рівні міцні полиці в коморі: без них усе валиться.

— Досить, — каже вона тоном, що не ранить. — Вода хоч і не з першої криниці, зате відстояна. Панно, ви нас налякали: гарячка вжарила, як кочерга, але минулося. Слава каменю.

— Ви — Нелл? — питаю, і хоч звідки знаю це ім’я, пояснити не можу — воно, мовби з тканини й запаху, переходить у мене, наче я тут жила під іншим небом і просто згадую.

— Я, — киває. — У домі — за все, а ще — ваша стара язиката тінь, якщо хто ззовні почне міряти людей вагами, а не по-людському. Тихіше тепер, не гомоніть: господар спить.

Слово «господар» для мене перекладається як «батько», а «лерд» лягає важко, мов кований замок; за стіною тихо й глибоко кашляють — не з горла, а зсередини, і цього звуку досить, щоб зрозуміти більше, ніж зі сторінок будь-якого звіту: людина стоїть на краю зими; я вже майже підводжуся, та Мері м’якою, але впевненою долонею притискає мені плече — так, як притискають мокрою ганчіркою розпечене залізо, щоб не тріснуло.

— Повільніше, панно, — шепоче. — Лікар наказав сидіти, не бігти.

Я слухаюся — і це не про приниження, а про інший різновид роботи: роботу тіла, яке ще не навчилося мене; лежу й уважно знайомлюся з кімнатою — щільні штори тримають вітер, на підлозі грубий килим із вузликами, кожен колись туго затягнутий чиїмись вечорами; уздовж стіни — лавка, на ній прості, рівно складені сукні; на тумбі — глиняний свічник і маленька різьблена ікона, зовсім не така, як у моєму світі: тут обличчя — не позолота, а домашній різьблений дім; біля ліжка — дерев’яна скринька з кістяною кришкою, і коли Мері посуває її, щоб поставити глечик, кришка тихо поскрипує, мов жива; у цьому домі кожна річ відчутно важить, бо несе в собі руки.

Стіни ніби шепочуть мені чужі імена, а з коридору разом із протягом заходять знайомі за дитинством звуки — дуже обережні кроки, короткий стриманий подих, легке поскрипування підошви; не дивлячись, знаю: це діти, які вміють ходити тихо, але ще не навчилися не дивитися; двері відчиняються ширше, і до кімнати прослизають двоє — хлопець із сіро-зеленими очима, рівний як жердина, лише худий від того, що раптово переріс себе й не встиг наїстися нової висоти, і дівчинка, темноволоса, з вузькими плечима та серйозним, як на її вік, поглядом — так дивляться ті, кому рано випало давати слово мовчати частіше, ніж говорити.