ПРОЛОГ

Сніг приходить тихо. Тиша нагадує недописаний звіт: чиста сторінка, що чекає цифр і підписів. Вітер рівняє схил, пригладжує кромку насту. Я повертаю голову і бачу над собою тінь карнизу. Вона довга й напружена. «Ще дві хвилини — і піде», — думаю. І розумію: донизу піде не крок, а весь схил. Телефон у кишені вібрує, серце працює швидко й рівно — так буває, коли є план. На лавину планів не писала. Ніколи. Я вийшла сюди на світанку — вирвати годину без чужих графіків і власних підписів. Мені сорок п’ять. У мене мережа ресторанів: зранку пахне кавою, увечері — томатами та базиліком. Три десятки менеджерів, сотня кухарів, яким усе дається, окрім спокійного дихання під час ревізії. Кінець кварталу підтискає, закривати треба до п’ятниці; якщо машина з тосканським вином не застрягне на митниці, буде плюс. Я приїхала в гори з однією думкою: ще раз почути тишу. Вона прийшла. Разом із нею — лавина. Спершу — тріск, наче луснула суха дошка. Потім — сухе, холодне дихання схилу. Карниз відривається, і я стою надто близько. Сніг рушає повільною важкою хвилею. В голові на мить постає знайома картинка: ніби хтось бере мої товсті папки зі звітами і зсуває їх одним рухом — чеки, контракти, дні. Я встигаю подумати: «Не так». Відбігти нема куди: будь-яка лінія веде вниз. Падаю. Автоматично витягую руки — і відразу шкодую: у горах їх треба складати на грудях, щоб хвиля не порвала плечі. Зуби змикаються так, що відгукується череп. Ноги накриває шар снігу, щільний і важкий. Я пам’ятаю головне: повітря. Затискаю долоню перед обличчям, роблю маленьку «кишеню» і намагаюся визначити, де верх. Плюю — слина не падає. Отже, верху для мене немає, є лише тиск. Колись сміялися: «Ти навіть смерть розкладеш на пункти А і В». А і В тут не працюють. Працює один список — на що встигнеш сказати «прощавай». Сніг приймає жорстко. Десь хрумтять гілки. Повітря тане швидко. Від щоки до зубів тягне крижаним болем. Пам’ять витягує інструкцію: дихай крізь тканину. Я притискаю сорочку до рота й носа, рахую удари серця: раз, два, три… десять… двадцять. Думки скакають. На мить виринає кухня: там усе простіше — досолила чи ні. Тут на губах тільки сіль і лід. Кілька хвилин у снігу здаються довгим життям. Перед очима пролітає юність, перший заклад, нічні зміни, помилки, що стали навичками; голос бухгалтерки: «Пані Олено, на оренду — мінус два дні»; запах лушпиння від ранкової цибулі; сміх офіціанта, який завжди забуває одну ложку. Руки пам’ятають сотні ножів, очі — сотні облич. Себе не жаліла ніколи, та тут раптом шкода тих, кого не встигла обійняти, коли треба було. «Прийду в суботу», — сказала я мамі. Субота не встигла. Лавина — так. Серце спочатку б’є часто, потім ритм рідшає. У голові стає тихо. І соромно за одну дрібну, але чесну думку: «Я не закрила квартал». Бізнес чекає цифр, люди — хліба, мені треба ще одна ніч, щоби перевірити. Ночі немає. Є біле. Як чиста сторінка звіту. Як постіль зі свіжим крохмалем. Як тепло, якого тут бракує. Я думаю про хліб. Про закваску, яку три роки доводила до потрібної кислинки. Хліб завжди рятує. Від тиші до тиші. Смак майже відчутний. І в цей смак влітає темна пляма — потім ще одна. «Відпусти», — каже щось старше за мене, без голосу. Я не сперечаюся. Пальці, звиклі тримати ніж, перестають упиратися в сніг. Серце робить паузу. Ще одну. Тиша. Темрява не чорна — порожня. У ній немає болю і справ. Немає «завтра», немає списків, немає вимог. Немає кредиторів, постачальників, вантажівки з вином, яка застрягла, і немає новачка з мийки, що в перший день розбив сім тарілок, а я навчила його мити повільно. Темрява нічого не просить. І це дивно лякає, бо я звикла, що від мене щось треба. Скільки триває ця пауза — не знаю. Годинника немає. Є відчуття порядку: все розкладено — тихий шум, м’яке тепло без ковдри, запах дерева, не схожий на запах моїх залів. Я вперше дозволяю собі нічого не робити. І саме тоді темрява відходить, ніби хтось натиснув вимикач. Повертається холод — інший. Не сніг, а камінь під спиною. І відразу розумію: тіло інше. Легке, кістки тонші. Пахне не моєю кавою і не витяжками над плитами. Пахне димом, мокрою вовною, торфом. Десь капає вода. Немає жодного міського звуку. Це тиша дому з каменю. Я роблю вдих — і спотикаюсь об власний подих: тіло не моє. Розплющую очі. Світ жовтувато-сірий. Стіни — камінь, стеля — балки, у вузьке вікно тягне світлом. Тягну руку — не впізнаю. Вона тонка, без моїх давніх кухонних рубців, без годинника й браслетів, без довгих нігтів, якими незручно рахувати монети. На пальцях подряпини — дитячі. На зап’ястку синяк, чужий моїм дням. — Леді, — ледь чутно, спокійним голосом, у якому молоко, а не вино. — Леді, ви чуєте? У дверях стоїть худий юнак, але плечі вже тримають вагу. Світле скуйовджене волосся, лляна сорочка, темна жилетка, трохи замала. Горіхові очі без рахунку й вигоди — тільки увага. Він простягає руку, і тіло слухається саме. Встаю — легка, чужа. — Ви були при смерті, — каже він. — Вас знайшли пастухи. Я мимоволі усміхаюся: слово з дитинства. Я знаю офіціантів, бухгалтерів, постачальників. «Пастухи» — з іншого життя. — Я… де я? — питаю голосом, що звучить інакше: чисто, дзвінко, без втоми після двох пачок кави за ніч. — У горах, — відповідає просто. — Високо. У країні, яку ви не знаєте. Я намагаюся згадати імена постачальників, мамине ім’я, власне. Усе розпадається. Залишається нитка: я мала ресторани. Решта — біле. Білий сніг, біла тиша. Мене саджають на ліжко. Кімната вузька. Пахне вовною, хлібом і димом. На столі — глечик молока і шмат чорного хліба. Я беру його так, ніби робила це завжди. Хліб кришиться інакше. Смак — кислуватий, густий, без моїх дріжджів, але з якимось давнім теплом. — Як вас звати? — питає він. Я відкриваю рота — і мовчу. Ім’я зникло. Лишився досвід і звички. — Не знаю, — кажу і вперше не соромлюся цієї відповіді. Він дивиться довго і спокійно. — Тут багато хто не знає свого імені, поки не знайде, — каже нарешті. Тиша огортає. Не та, у якій чатувала смерть на схилі, а домашня — як біля печі, коли тісто підходить і його не квапиш. Я сиджу з шматком хліба і вперше за сорок п’ять років не думаю про завтра. Дні в кам’яному домі течуть інакше. Ніхто не питає про плани і не вимагає звітів. Ранок — дим і молоко. Полудень — робота. Вечір — хліб і трави. Приходять пастухи, жінки з дітьми, старі з відрами. Вони не квапляться. Встигають, бо роблять по черзі. Я вчуся їхнього тіста. Не мого — з вагами, пакетиками дріжджів і графіками температур, — а цього, на заквасці в глиняному горщику. Вчуся слухати, як воно дихає, як кипить молоко, як тріщать дрова. І відчуваю: можна жити без мережі закладів, без трьох десятків менеджерів і без митниць — і при цьому лишатися собою. Уночі інколи сниться сніг. Прокидаюся мокра, боюся вдихнути. Він — той, хто першим назвав мене «леді», — сідає поруч і кладе долоню на плече. Не грілка, не ковдра — просто присутність. Я не знаю його імені. Він не питає мого. Я не раз ловлю себе на бажанні сказати: «У мене були ресторани». Але тут це нічого не вирішує. Важить інше: чи встигнеш підняти тісто, чи розпалиш піч, чи донесеш воду. Одного дня виходжу надвір. Сірі гори в тумані, рівне холодне повітря. Десь там залишилось моє колишнє тіло, мої папери, мої графіки. Тут є я — інша. Без імені. Жива. Час минає без календаря. Дні без назв: ранок і ніч, туман і сонце, праця і відпочинок. Інколи заходять мандрівники зі своїми історіями про міста, ринки, світло. Слухаю і розумію: колись це було моїм, а тепер чуже, як голос із минулого, що більше не підходить. Я перестаю рахувати. Ні днів, ні кроків, ні порцій хліба. Печу і віддаю. У цій простоті правди більше, ніж у будь-якому контракті. Я думаю про смерть у снігу. Вона була прямою: «Час». Я пішла. Тут, серед каменю й диму, мені дали інше «потім». Для чого — не знала. І навчилася приймати: не все потрібно знати, інколи досить жити. В один вітряний вечір він питає: — Ви вже знайшли своє ім’я? Я дивлюся на нього і відчуваю спокій від теплої печі. — Знайшла, — кажу. — Але воно мені вже не потрібне. Він киває, наче й очікував такої відповіді. Ми сидимо поряд. Тиша більше не лякає. Вона стала моєю.