Розділ 52. Перший запис

РОЗДІЛ 52

ПЕРШИЙ ЗАПИС

Першу справу у новій майстерні Міра отримала ще до її відкриття.

Приміщення над «Полином» пахло фарбою, пилом і травами з Асиного складу. Робочий стіл не зібрали, а табличка стояла біля стіни. Лана сиділа коло вікна й переписувала нульові справи в зошит, бо електронна система вперто замінювала слово «постраждалий» на «носій».

У двері постукала директорка початкової школи. З нею прийшла літня жінка в синьому пальті.

— Пані Орися побачила слухання й упізнала ім’я матері серед дітей із трамвая.

Жінка поставила на стіл дерев’яну коробку. Там лежали ґудзик, металевий номер і шкільна фотографія з порожнім місцем у другому ряду.

— Маму звали Надія. Її нібито евакуювали після війни й повернули через два роки. Вона не пам’ятала тих років, боялася трамваїв і не дозволяла якось зв’язувати у розмовах дітей і будь-які номери. Я не хочу викликати її відбиток. Хочу знати, чи це її речі.

Міра поклала перед Орисею аркуш. На ньому було чотири пункти: перевірити походження речей, не відкривати відбиток без нового дозволу, нічого не копіювати, зупинитися, щойно вона попросить. Старий Архів забрав би коробку разом із сумнівом і повернув готовий висновок. Тут коробка лишилася під Орисиною долонею.

— А якщо ви ще щось побачите?

— Запишу тільки відповідь на ваше питання. Решту не переповідатиму. Забути побачене не зможу, тому можемо почати без магії — з матеріалу, номерів і шкільних журналів.

Орися попросила почати з журналів. Підпис поставила дрібний, ледь втиснула його між рядками.

Лана знайшла номер у списку. Ґудзик відповідав пальту на фотографії приймальника. Зв’язок був майже певний і без відкриття пам’яті.

Жінка провела пальцем по краю коробки.

— Хочу ще одне. Чи мама знала, що повертається до родини?

Міра ще раз показала Орисі рядок про одне питання та про те, що решта відбитку лишиться закритою. Жінка перечитала дозвіл і підписала.

Відбиток у ґудзику був слабкий. Дівчинка Надія стояла на трамвайній платформі після закриття приймальника. Прізвища не пам’ятала, зате стискала записку з адресою. Черговий посадив її у вагон і сказав кондукторові:

— Довези до пекарні на Ринковій. Там сестра працює.

— Вона мене впізнає? — запитала Надія.

— Не знаю. Але якщо не підеш, точно не дізнаєшся.

На кінцевій дівчинка вийшла сама. Біля пекарні жінка в білому фартуху побачила її, впустила тацю й побігла через дорогу. Надія не впізнала сестру. Дозволила обійняти себе лише після того, як та назвала дитяче прізвисько.

Міра відпустила ґудзик.

— Вона знала адресу. Не пам’ятала родину, але сама вийшла на потрібній зупинці. Її сестра чекала.

— Вона повернулася не тому, що вони дозволили?

— Їй допоміг черговий. Дорогу зберіг папір.

Орися заплакала. Лана поставила поруч воду, не торкаючись її без запитання.

— Запишете це для мене?

— Словами. Магічну копію не раджу: вона може витіснити ваші власні розповіді про маму.

Міра записала побачене, відділивши факт від припущень. Орися виправила назву пекарні й забрала оригінал. Копію дозволила долучити до справи приймальника.

Лана зробила перший запис у новому каталозі: «Власницю встановлено за згодою родини. Пам’ять не вилучалась. Річ повернуто».

— І коробку віддали власниці, — сказала вона. — Непогано для першого дня.

— У нас навіть стіл не зібраний.

— Скажи це людям у коридорі.

За дверима чекали чоловік із трамвайним квитком і молода відьма, яка знайшла вдома чуже ім’я. Ася принесла стільці, Даміан — чай і нові бланки. Він не втручався, тільки звільнив прохід до сходів.

Молода відьма зайшла першою. Її звали Соломія. Чуже ім’я — «Рута» — проступало на внутрішньому боці кухонної шафи щоранку, хоч як його змивали. Соломія принесла дверцята цілком, загорнуті в простирадло.

— Відкрийте й заберіть, — сказала вона. — Я вже тиждень не сплю.

Дерево під тканиною дряпало нігтями. Це робила не шафа: чийсь відбиток намагався дописати прізвище.

— Забрати куди? — запитала Міра.

— Куди завгодно. У вас же сховище.

— Бо вам не спиться — ще не причина вирізати з дверцят чуже життя. Спершу з’ясуємо, чиє воно.

Соломія стиснула край столу.

— То навіщо ви відкрилися?

Лана повернула до неї зошит. На чистій сторінці написала два слова: «Хто Рута?»

— Спочатку це, — сказала вона. — Потім вирішуватимемо, що робити з дверцятами.

У будинковій книзі знайшлася Рута Коваль — квартирантка, яка жила там сорок років тому й зникла під час першої хвилі стирань. Соломіїна бабуся була власницею квартири. Поруч із Рутиним ім’ям її рукою стояло: «Речі не викидати до повернення».