Розділ 50. Дорога, якої немає

РОЗДІЛ 50

ДОРОГА, ЯКОЇ НЕМАЄ

Через шість тижнів Лана повернулася до квартири.

Ключ тримала у власній кишені. Сходи забрали двадцять хвилин; на другому майданчику вона відмовилася від Міриної руки, на четвертому сама попросила плече. Перед дверима віддихалася й повернула ключ на два оберти.

На одвірку проступило: «Лана Воронець відсутня».

— Виправляй, — сказала вона.

Напис змінився: «Лана Воронець повернена».

— Теж ні. Я сама повернулася.

Третя версія була короткою: «Лана Воронець входить за власним ключем».

Двері відчинилися.

У передпокої пахло старим деревом і Міриною кавою. Сіре пальто на гачку, парасоля з поламаною спицею, пакет для переробки. Квартира не чекала герметично: на стіні висів новий календар, і в ньому були всі четверги.

Лана торкнулася одного.

— Знаю, що тоді Грейвен приносила нові фрагменти. Але не відчуваю, чому четвер страшний.

— Не треба змушувати себе.

У кімнаті коробки займали половину підлоги. На столі стояла жовта чашка, над ліжком білів слід від плаката.

У коридорі рипнули сусідські двері. Пані Віра з квартири навпроти винесла пакет сміття, побачила Лану й упустила його. Пластикова пляшка покотилася до сходів.

— Господи, дитино!

Вона рушила обіймати, та Лана відступила в кімнату. Міра підхопила пакет і стала між ними раніше, ніж устигла подумати.

— Пані Віро, зачекайте.

Сусідка зупинилася, притискаючи долоню до грудей.

— Я ж її з малечку знаю.

— А я вас пам’ятаю, — сказала Лана з-за Міриного плеча. — Просто сьогодні не хочу, щоб мене торкалися.

— Звісно. Я тільки… Ти повернулася.

— Так.

Пані Віра витерла очі краєм фартуха, забрала пакет і пішла до сходів. На півдорозі озирнулася.

— У мене є твій вазон. Міра віддала поливати. Забереш, коли схочеш.

— А він живий?

— Ще й цвіте.

— Тоді поки лишіть. Не хочу брати на себе таку відповідальність у перший день.

Двері навпроти зачинилися. Міра відступила, звільняючи прохід.

— Дякую, — сказала Лана. — Але наступного разу дай мені хоча б рота відкрити, гаразд?

— Ти відступила.

— Лише від пані Віриних обіймів. Вони й до зникнення були стихійним лихом. Та я б упоралася.

Міра кивнула, хоча всередині ще пручалася. Оце й буде перше правило, раз уже сестра повернулася й одразу взялася її виховувати.

— Ти віддала зелену куртку?

— Дівчині з Асиного будинку.

— Добре. Вона робила мене схожою на диван.

Лана сіла на підлогу й відкрила першу коробку. Книжки. У другій були прикраси, квитки й кабелі невідомо до чого. Речі вона розкладала на три купи: залишити, віддати, не знаю. Четверту почала після червоного шнурка, який тримала довго, але не впізнала.

— Не моє, — сказала вона.

— Твоє. Ним ти позначала четверги.

Лана поклала шнурок до четвертої купи.

— Тоді кладу в четверту купу. Назву її «колись моє».

Міра сіла навпроти. Про червоний шнурок вона могла розповісти все: де купили, чому зав’язали, як Лана лаялася, коли загубила перший. Слова вже стояли в горлі. Міра взяла з коробки кабель, якого сама не впізнала, й почала змотувати. Нехай хоч одна річ сьогодні лишиться без її пояснень.

— Ти сердилася, коли складала? — запитала Лана.

— На тебе. На себе. На поліцію. На кабелі.

— Чому на мене?

— Бо не сказала. Бо пішла сама.

Лана поклала тростину поруч.

— Я думала: якщо поясню, ти підеш замість мене.

— Можливо.

— Отже, я тебе добре знала.

— І все одно не сказала.

— А ти три роки вирішувала за мене, якою лишити цю кімнату. Думала, повернуся й подякую?

Міра зачепила пальцем край старого плаката. Клей давно висох, папір відстав від стіни й зібрав пил. Вона жодного разу його не підклеїла — раптом Лана повернеться і спитає, навіщо чіпали.

— Не знала, що з нею робити.

— Можна було жити.

— Я жила.

— Чотири години сну, робота й пошуки — поганий опис життя.

Міра вже набрала повітря, щоб захищатися, і видихнула.

— Поганий.

Лана розгубилася більше, ніж від сварки.

— Тільки не починай тепер жити моїми пігулками. Роботу не кидай, лікарці по п’ять разів не дзвони й суп без попередження не тягни.