Розділ 47. Вечеря без трупа

РОЗДІЛ 47

ВЕЧЕРЯ БЕЗ ТРУПА

Даміан запросив Міру на вечерю через дев’ять днів.

Він подзвонив о шостій вечора, назвав ресторан і час, тоді збився на півслові й почав пояснювати, що це справжня вечеря. Міра дала йому договорити.

— А слабко проклятий предмет? — запитала Міра.

— Уже домовився з рестораном.

— Це жарт?

— Побачите.

Вона прийшла на сім хвилин пізніше. Не навмисно: новий контур досі плутав віддану дорогу додому з сусідніми маршрутами, і трамвай висадив її біля квіткового ринку. Довелося йти пішки через двір із шаховими столиками.

Ресторан містився в колишній оранжереї і на тлі усього того, що відбувалося в місті останніми днями, мав до біса нормальний вигляд. Скляний дах був у краплях дощу, між столами росли лимонні дерева. Ніхто не продавав спогади, дзеркала показували звичайні обличчя, офіціант не вимагав підписати договір кров’ю.

Даміан чекав біля вікна. Без службового пальта, у темній сорочці, з пов’язкою на долоні. Перед ним стояла одна склянка води й складене меню.

— Перевірили запасний вихід? — запитала Міра замість привітання.

— Два. Кухонний і через зимовий сад.

— Тепер можна вечеряти.

Він відсунув стілець. Поділ Міриної сукні зачепився за різьблену спинку; Даміан простягнув руку, та вона вже сама висмикнула тканину. Його пальці зависли зовсім близько. Міра, звісно, помітила. І сукню поправляла довше, ніж було потрібно, — дуже розумна поведінка дорослої жінки, нічого не скажеш.

— Як Лана? — запитав він.

— Сьогодні сама дійшла до кінця коридору. Потім посварилася з фізіотерапевтом, бо той назвав це дивом.

— А чим називає це сама?

— Восьмою спробою і двома годинами злості.

— Так, це дійсно точніше.

Офіціант приніс хліб і маленьку сільничку. Щойно поставив на стіл, вона посунулася до Міри й тихо сказала:

— Він репетирував запрошення чотири рази.

Даміан забрав сільничку.

— Ось слабко проклятий предмет. Видає дрібні таємниці того, хто солить першим.

— Ви знали й однаково скористалися?

— Хотів перевірити рівень загрози.

— Чотири рази?

— Різні формулювання.

Міра простягнула руку до сільнички. Даміан накрив її долонею.

— Не раджу.

— Чому?

— Вона розповість, скільки часу ви вибирали сукню.

— Тоді це буде наклеп. Я вибирала, чи взагалі приходити.

Його долоня була теплою, трохи шорсткою біля основи пальців. Міра могла відсунутися без жодної магії, та згадала про це не відразу. А потім уже стало пізно вдавати, що просто не помітила.

— І що вирішили? — запитав він.

— Очевидно, раз яприйшла.

— Це факт. Але я про причину.

— Хотіла побачити вас у місці без тіла й протоколу.

— І як?

Міра оглянула лимонні дерева, білу скатертину, його сорочку без прихованої зброї. Пістолет, найімовірніше, був у кобурі під піджаком на спинці, але це вже професійна деформація.

— Поки що підозріло нормально.

Сільничка озвалася з-під його долоні:

— Він читав відгуки про ресторан.

— Це вже серйозно, — сказала Міра.

Даміан віддав предмет офіціантові й попросив більше не приносити до їхнього столу. Сільничка ображено повідомила, що чайові тут погані.

Вони замовили їжу. Перші кілька хвилин розмова весь час намагалася повернутися до справи. Міра запитала про комісію, Даміан — про медальйон, обоє зупинилися.

— Чим ви займалися до Архіву? — спитав він.

— Навчалася на реставраторку металу. Звичайного. Хотіла лагодити старі прикраси й ніколи не чути, що вони пам’ятають про власників.

— Чому змінили?

— На практиці перстень розповів, що його вкрали з музею. Я повідомила викладачці, вона порадила не вигадувати. Наступного дня перстень зник із сейфа, а мене запросив Еліас.

— Ви завжди йшли за річчю, яка говорить незручне.

— Схоже. А ви хотіли бути Вартовим?

Даміан відламав шматок хліба.

— Хотів бути потрібним. Батько добре вмів робити так, щоб служба здавалася єдиним місцем, де це можливо.

— А зараз?

— Учора відмовився від першої версії угоди з тимчасовою групою. Вони прибрали цивільний нагляд у примітку.

— Погодяться на ваші умови?

— Не знаю. Якщо ні, знайду іншу роботу.

Даміан говорив спокійно, а серветкове кільце на його пальці вже розповзлося від води. Без служби зникало все, до чого він звик за десять років: люди, маршрути, законна можливість входити туди, де небезпечно. Можливо, і сама професія. Він дивився повз лимонні дерева, не на Міру.