Розділ 42. Дорога нагору

РОЗДІЛ 42

ДОРОГА НАГОРУ

Пил на Ланиному волоссі з’явився раніше за гуркіт — він осипався рівною смугою зі шва над виходом.

Даміан підвівся й освітив склепіння. Після закриття Серця магічні опори зникли, а звичайних тут не було: будівельники розраховували на угоди, що тримали станцію двісті років.

— Треба йти, — сказав він.

Лана спробувала спертися на ноги. Коліна підігнулися.

— Я поповзу, якщо доведеться.

— Доведеться — нестиму сама. А поки мовчи й бережи сили, — відповіла Міра.

— Три роки мовчала. Досить.

Даміан став перед нею навколішки.

— Лано, сідайте на спину.

Лана глянула на Міру.

— Він завжди командує ще до того, як людина погодиться?

— Тепер трохи рідше.

— Нехай потренується.

Даміан зітхнув, але з колін не підвівся.

— Дозволите вас нести?

— Так краще. Дозволю.

Він підняв її. Міра взяла журнал, медальйон, другий черевичок Марени й картки з іменами. Речі важили мало, зате кожна намагалася повернутися в чорну воду. Вона розклала їх по різних кишенях, щоб жоден відбиток не отримав переваги.

Коридор імен змінився. Написи без алфавіту згасали один за одним. Ті, кого тримала стара Угода, більше не були замками, але не знали, куди йти після звільнення.

Біля першої стіни стояла жінка з довгою косою. Вона не бачила їх, гладила камінь і повторювала рух, яким колись заколисувала дитину. Далі хлопчик рахував сходинки, хоча сходів не було. Старий чоловік складав уявний хліб скоринкою вниз.

— Вони вийдуть за нами? — запитала Лана з Даміанової спини.

— Якщо мають достатньо себе, щоб обрати напрямок, — сказала Міра.

— А решта?

— Лишаться відбитками, доки не знайдемо імена.

Лана торкнулася найближчої стіни. Срібний шрам на руці засвітився. Трьох років вона не пам’ятала, але біля цієї жінки раптом знала, де була родимка її доньки.

— Цю звали Орися, — сказала вона. — У неї була донька з родимкою під лівим оком.

Міра записала. Біля наступного знака Лана назвала прізвисько, далі — професію, уривок адреси. Факти, які вона передала до стирання, лишилися свідченням, а не пам’яттю. Тепер допомагали відбиткам набути напрямку.

— Досить на сьогодні, — сказала Міра.

— Я не відчуваю цих років. Якщо не скажу зараз, можу більше не знати.

— Ти ледве сидиш у Даміана на спині. Записи можуть зачекати.

— Можу перестати, коли захочу. Поки хочу називати. Ти сама щойно вимагала такого від усіх.

Міра відкрила рот, але Лана вже називала наступне прізвище. Заперечення довелося проковтнути.

Вони рухалися повільно. Даміан переносив Лану від знака до знака, Міра записувала, під стелею ширилися тріщини. Позаду відбитки з іменами відділялися від каменю й ішли слідом — міська пам’ять про людей, яку більше не тримали в стінах як будівельний матеріал.

Біля роздоріжжя шлях до приймальника був завалений. З-за каміння долинув стукіт.

— Там хтось є, — сказала Лана.

— Дівчину вже вивели, — відповів Даміан.

Стук повторився. Три короткі, один довгий. Службовий сигнал Вартових.

Даміан опустив Лану біля стіни й почав розбирати уламки. Міра допомагала голкою, повертаючи розчину крихкість. За завалом знайшли одного з двох Вартових, які мали провести дівчину нагору. Чоловік лежав із пораненою ногою; поруч сиділа врятована підлітка й притискала до його стегна ремінь.

— Другий пішов по допомогу, — сказала вона. — Потім усе впало.

— Ви не пішли з ним? — запитала Міра.

— Цей не міг сам.

Вартовий був при тямі.

— Рею, станція закриває верхні виходи. На поверхні наказ Ради не пускати нікого.

— Грейвен більше не віддає наказів.

Чоловік подивився на Лану.

— Це вона?

— Це я, — відповіла сама Лана. — І я не люблю, коли про мене говорять у третій особі.

Вартовий спробував сісти, але зблід.

— На платформі стоїть група затримання. Вони не знають, що сталося у Серці.

— Тоді покажемо журнал, — сказала Міра.

— Наказ визнає вас загрозою.

— Журнал старший за наказ.

Даміан розірвав штанину пораненого й оглянув рану. Перелом, сильна кровотеча, але відсікач ще тримав. Нести двох він не міг.

Підлітка сказала:

— Я допоможу Лані.

— Ви самі ледве стоїте, — відповіла Міра.