Розділ 41. Власне ім’я

РОЗДІЛ 41

ВЛАСНЕ ІМ’Я

Червоні нитки вже не тримали двері — вони тримали Лану.

— Я маю відмовитися від ролі замка, — сказала вона. — Але Серце вимагатиме пам’ять, на якій мене закріпили.

— Три роки? — запитала Міра.

— Усе, що було тут. Якщо віддам, не пам’ятатиму, як утримувала двері й що бачила всередині.

— Може, без цих трьох років тобі буде легше.

— Може. Та я сама вирішу, чи хочу їх носити. За три роки тут я хоча б це заробила.

Лана дивилася на воду. Потім кивнула сама собі.

— Віддаю три роки Серцю. Нехай лишаться його історією, не моєю.

Перед тим як пам’ять пішла, Лана попросила хвилину. Вона не переповідала прожите й не шукала в ньому сенсу. Назвала лише те, що хотіла залишити фактом. Те, що Нора допомагала їй, а Сильвен один раз порушив наказ. Що під водою зберігаються імена перших замків. Про те, що Мотря знала про другий шов. Міра повторила кожне речення, Даміан записав на чистій сторінці журналу.

— Запиши це окремо. Як свідчення. Перевіряйте, сперечайтеся, тягніть у суд — тільки не повертайте мені в голову.

Тільки тоді вона дозволила Серцю забрати прожите. Станція в її очах згасла, а слова, які щойно записав Даміан, лишилися на папері.

Нитки на руках погасли. Її тіло почало падати вперед, але невидима межа не пустила до Міри.

— Замало, — сказав Аврель із води. — Перший свідок і Вартовий теж вплетені.

Даміан уже заплатив пам’яттю про батькове обличчя. Міра знала, чого Серце попросить у неї. Мамин голос — той самий, яким колись закріпили право відмови й який вона щойно повернула.

— Ні, — сказала Лана. — Знайдемо інше.

— Іншого часу немає.

— Міро, я не для того сиділа тут три роки, щоб ти віддала останнє від мами.

— А я не віддаю її. Лише звук.

Вона згадала «горобинко», тихий сміх, останню фразу на станції. Знала: після цієї миті слова залишаться фактами, але більше не матимуть голосу.

Даміан узяв її за руку.

— Не мусите.

— Знаю.

— Я можу віддати ще.

— Ні. Це мій шов.

Міра поцілувала його пальці, стиснула голку й сказала точно:

— Я, Мирослава Воронець, добровільно віддаю Серцю звук маминого голосу, яким мене прив’язали до перших дверей. Віддаю тільки звук. Мамина любов, її слова і моє право відмовлятися лишаються зі мною.

Срібло спалахнуло.

Голос Анни прозвучав востаннє:

«Дім — це місце, куди ти сама вирішуєш повернутися».

Потім стих.

Міра похитнулася, притиснула кулак до рота й утрималася на ногах. У пам’яті лишилося слово «горобинко», тільки тепер воно не звучало.

Межа перед Ланою тріснула. Даміан кинувся вперед і підхопив її, а Міра вчепилася в сестрині плечі. Лана була холодною, надто легкою й цілком реальною.

Аврель піднявся востаннє. Обличчя в нього вже не було; замість рис по темному контуру спалахували уривки старих наказів.

— Через рік ваші свідки заберуть дороги. Без примусу Завіса розсиплеться.

— Тоді за рік знову спитаємо їх. А якщо відмовляться — місто матиме місяць навчитися жити без Завіси.

Вона провела голкою по останньому шву й замість глухого вузла зробила петлю, яку можна буде розв’язати через рік. Новий контур прийняв форму.

Аврель розсипався на слова старої Угоди. Дев’ять ниток пропустили крізь себе лише те, на що погодилися свідки, а решта впала у чорну воду й утратила силу.

Серце закрилося.

Вода опала майже беззвучно. Камінь обважнів, двері перестали чекати на людину.

На станції погасли печаті. Десь угорі рушив перший потяг чинною лінією, і його вібрація пройшла підлогою.

Чорна вода спадала, оголюючи обручки, жетони, дитячі іграшки й тисячі паперових ярликів. Магія з них пішла. Міра підібрала червоний черевичок Марени й поклала на сухий камінь.

Тепер це була просто зношена річ із піском у шві — така сама справжня, як дівчина, що її носила.

Даміан перевірив вихід. Договірні пастки зникли разом з Аврелем, проте тунель почав осідати, а нести Лану їм треба було кілька сотень метрів угору.

— Я сама, — сказала сестра й спробувала стати.

Ноги не втримали.

— Цю сімейну рису я точно пам’ятаю, — сказала Міра, підхоплюючи її.

— Яку?

— Відмову визнавати очевидне.

— Не знаю, про що ти.

Даміан став з іншого боку. До платформи рушили втрьох: Лана переставляла ноги, Міра рахувала кроки, Даміан підхоплював вагу щоразу, коли сестра просідала.