Розділ 37. Ціна дверей

РОЗДІЛ 37

ЦІНА ДВЕРЕЙ

Вода розійшлася кругами. Марена Грейвен піднялася до поверхні, а за нею — сотні облич, складених із вирваних спогадів. Пластина Авреля не могла відкрити двері повністю, проте дала Серцю наказ шукати згоду будь-де.

Голоси заговорили до Міри.

Голоси заговорили навперебій. Мама кликала додому, Лана просила не залишати її, Ася сміялася в порожній аптеці. Даміан повторював, що вона запізнилася, — спокійно, без докору, і від того хотілося затулити вуха.

Разом із голосами в залі з’явилися двері. Їх було стільки, скільки Міра могла уявити правильних наслідків. За одними Лана сиділа на кухні й сварилася через немиті чашки. За другими Анна жила в маленькому будинку біля річки. В інших Даміан не мав жодного шраму й не знав прізвища Рей.

Міра торкнулася голкою найближчої ручки. У відбитку не було ранку до цієї сцени, запаху вчорашнього одягу чи втоми після поганого сну. Серце вміло складати бажане, проте не розуміло дрібного опору, з якого складається жива людина.

— Моя мама ніколи не різала хліб рівно, — сказала Міра. — Лана не залишила б чисту чашку. А Даміан навіть у вигаданому щасті перевірив би запасний вихід.

Одна по одній двері згасли. Даміан лишився на тому самому місці — мокрий, зі збитими кісточками й опущеною через поранення лівою рукою.

Міра затиснула в долоні медальйон.

— Це не вони.

— Ні, — сказав Даміан. — Дивіться на мене.

Він теж чув власні примари: дивився Мірі через плече й стискав зуби після кожного батькового наказу.

Збирач кинувся до них. Лана смикнула червоні нитки, перехопила його руку й потягла у воду. Оболонка розчинилася, випустивши десятки чужих спогадів.

— Я ще можу тримати, — сказала вона. — Недовго.

Грейвен простягнула руки до доньки. Марена майже вийшла з води, проте не подивилася на матір, доки та не назвала її ім’я.

— Перший уламок мені віддала її вчителька, — сказала Грейвен, не відводячи очей від води. — Добровільно. Спогад про те, як Марена зірвала шкільну виставу, бо хлопчика з бідної родини не пустили на сцену. Потім прийшли її друзі. Я платила за лікування, житло, борги — вони віддавали по одному дню. Ніхто не заперечував.

— Бо ви називали це пам’ятником, — сказала Міра.

— Спочатку так і було. Я хотіла зберегти те, що Аврель стер.

— Коли з’явилися Колекціонери?

Грейвен торкнулася срібної каблучки.

— Коли добровільних спогадів перестало вистачати. Я вже бачила її обличчя у воді. Чула кілька слів. Відмовитися тоді означало б визнати, що всі попередні жертви нічого не повернуть.

Грейвен перелічувала вчительку, друзів, Авреля — всіх, хто зробив перший крок, другий, десятий. Власного імені серед них не було. Міра слухала й рахувала: за двадцять п’ять років радниця навчилася називати кожну причину, крім тієї миті, коли сама вирішила не зупинятися.

Міра побачила червоний черевичок. Річ була справжньою — єдине, чого радниця не купила. На шкіряній застібці тремтів старий відбиток.

Вона кинулася вперед, ухилилася від білого рукава й торкнулася черевичка голкою.

Остання пам’ять Марени відкрилася.

Дівчина лежала під кам’яним склепінням, вода піднімалася. Грейвен, молодша, намагалася витягти її, Аврель креслив печать і казав, що тіло вже не врятувати, зате пам’ять можна зберегти. Марена схопила матір за руку.

— Не збирай мене потім, мамо. Ти візьмеш тільки те, що захочеш пам’ятати. Це буду не я.

— Мовчи. Я знайду спосіб.

— Дозволь мені лишитися собою до кінця.

Аврель стер останні слова з пам’яті Грейвен. Залишив лише обіцянку повернення.

Міра витягла голку. Радниця похитнулася, бо теж побачила.

— Підробка, — сказала вона. — Аврель міг вставити це зараз.

— Відбиток був у вашому черевичку. Він не торкався речі після тієї ночі.

Марена у воді ворухнула губами.

— Мамо.

За цим словом прийшов ще один відбиток, слабкий і незручний для зібраної доньки. Марена сиділа в кухні, знявши червоні черевики, й сперечалася з матір’ю про накопичувачі. Грейвен тоді була молодою радницею й називала їх необхідним медичним інструментом.

— Вони забирають у людини не тільки біль, мамо. Можуть забрати й те, чим вона тобі заважає.

— Не перебільшуй. Іноді іншого способу втримати місто немає.

— Тоді навіщо його втримувати, якщо людей у ньому можна так легко переписати?

Цей спогад Грейвен не купувала. Він зберігся в черевичку разом із піском під підошвою та плямою від чаю. Радниця впізнала кухню. На її обличчі проступив сором.

Грейвен промовчала й не підказала наступного слова.

— Чого ти хочеш? — запитала вона.

Марена мовчала. Складена істота пам’ятала смаки, сукні, уроки й сварки. Коли Грейвен простягнула руку, та не відсахнулася і не потяглася назустріч. Пальці лишилися нерухомими. Радниця дивилася на них довше, ніж на обличчя.