Розділ 35. Імена без алфавіту

РОЗДІЛ 35

ІМЕНА БЕЗ АЛФАВІТУ

Срібна нитка між їхніми руками натягнулася. Попереду була маленька Міра в червоному пальті.

Це була третя дорога — до першої свідкині.

Дитина сиділа на камені й тримала голку Анни. Обличчя мала Мірине, але рухи — Ланині: розгойдувала ногою, гризла нижню губу.

— Ти довго, — сказала дівчинка.

— Знаю.

— Не знаєш. Ти пішла, а мене тут лишила.

— Я сама була тобою.

— От бачиш. Уже виправдовуєшся.

Міра мало не гаркнула на власну семирічну подобу. У тієї на рукаві темніла пляма від какао, одна панчоха сповзла на черевик, а в кулаці була затиснута мамина голка. Дорослій Мірі страшенно захотілося, щоб мала зупинилася, закричала, бодай розбила щось — зробила щось із того, чого їй ніхто не пояснив. Вимагати цього від семирічної дитини було підло, але Міра однаково вимагала.

От паскудна думка.

— Я сердилася на тебе, — сказала вона. — Бо ти нічого не зробила.

— А що я мала?

— Не знаю. Бути розумнішою за маму, мабуть.

Дівчинка шморгнула носом.

— Мама знала?

— Не все. Але достатньо, щоб зупинитися. Вона злякалася за Лану й привела нас сюди.

— Ти її пробачила?

— Не знаю. Спершу хочу згадати все. Навіть те, після чого пробачати не захочеться.

Дитина простягнула голку. У Міри вже була така сама, та ця зберігала її перше невимовлене «ні».

— Не віддай його разом із маминим голосом.

— Постараюся.

— Це не обіцянка.

— І добре. Обіцянок тут і без тебе набрали.

Маленька Міра зникла, залишивши на камені червону нитку. Та обвила срібло і потягнулася поруч, не торкаючись її до самого повороту.

— Якщо передумаєте, смикніть тричі. Нитка ще може вивести нас нагору.

— Почув. Але зараз хочу йти далі.

— Я питала не про те, чи ви мене чуєте.

— Тоді точніше: можу передумати, але поки не передумав.

Міра смикнула нитку, перевіряючи вузол.

Даміан відповів двома короткими рухами.

Коридор став нижчим, тож йти довелося пригнувшись. Імена на стінах чіплялися до одягу, пропонуючи взяти їх із собою. Міра не брала: повернення без знання власника могло стати новим привласненням. Вона лише фотографувала знаки голкою на порожні картки. Після їх відкриття можна буде звірити зі старими реєстрами.

Один знак упізнав Даміана. На камені проступило ім’я Серафими Рей.

— Вона була замком? — запитала Міра.

— Ні. Батько вписав її як резерв після того, як народився я.

Даміан провів по знаку жетоном. Унизу з’явилася приписка Серафими: «Відмовилася. Сина не передаю». Аврель не зміг стерти її повністю, бо відмова була названа до укладення договору.

— Батько вписав її після мого народження. Тепер зрозуміло, через що мати пішла зі служби.

— Вас тоді ще не могли ні про що спитати. Це Аврель побачив у новонародженому синові ще один замок.

Даміан зіскріб із жетона бруд великим пальцем, потім іще раз — нігтем, уже до чистого металу.

Приписка на стіні так і залишилася незмінною.

У кінці проходу чорна вода піднімалася до кісточок. На поверхні плавали паперові ярлики. Кожен мав ціну: «один рік сну», «голос матері», «обличчя батька», «три роки під землею».

Міра знайшла порожній ярлик і перевернула. На звороті Серце вже написало: «Лана Воронець — в обмін на відчинення».

Вона розірвала папір.

Вода відреагувала хвилею, але подвійна нитка втримала їх на ногах.

— Не приймаю ціну, яку не називала, — сказала Міра.

Кам’яні стіни відступили. Попереду відкрилася кругла зала з червоними нитками й дев’ятьма знаками.

У центрі чекала Лана.

Міра впізнала сестру за знайомим способом мовчати. Молодша сестра завжди замовкала, коли була налякана й не хотіла дати іншим задоволення це помітити.

— Вона близько.

Вони дійшли до круглої зали. У центрі висів великий клубок червоних ниток, що входили в чорну воду під підлогою. Усередині проглядало людське тіло.

По колу стояли дев’ять кам’яних знаків. На одному лишився дитячий відбиток Міри, на іншому — кров Лани, решта були заповнені іменами людей, яких уже не існувало. Двері не потребували одного обраного роду — їх століттями підживлювали новими родинами, щоразу переписуючи історію як добровільну службу.

Даміан прочитав кілька імен.

— Цих людей у реєстрах називали загиблими під час епідемій.

— Так простіше пояснити, чому зникає вся сім’я, — відповів Ланин голос із клубка. — Архів любив причини, які не ставлять запитань.