Розділ 29. Дев’ять згод

РОЗДІЛ 29

ДЕВ’ЯТЬ ЗГОД

Серафима поклала журнал Угоди на диспетчерський стіл. На схемі світилися сім порогів із дев’яти. Клуб Півночі й майстерня Лева лишалися темними, а срібна колія за вікнами вже пробивалася крізь мокрий асфальт.

— Скільки маємо? — запитав Даміан.

— До того, як старий контур почне шукати нові тіла, — менше години. До обвалу Завіси може бути більше. Може, ні.

Гриша глянув на годинник і засунув руки в кишені.

— Чудово. Люблю точні відьомські розрахунки.

Міра розгорнула журнал на чистій сторінці.

— Ми не впишемо імена, доки кожен не почує ціну.

— І не погодиться вдруге на своєму порозі, — додала Серафима. — Сказане тут не створює боргу.

Еліас перегортав сторінки лівою рукою. Права, прибинтована до тулуба, вже не слухалася.

— Навіть якщо чиясь відмова зірве запуск?

— Особливо тоді. Якщо хтось відмовиться, переробимо схему або лишимо місто без Завіси. У список «допустимих» я нікого не вписуватиму.

Формально з кожного брали те саме: одну дорогу додому на рік. Обличчя, події й почуття мали лишитися; місто забирало тільки послідовність поворотів, яку знали ноги. Та шлях до порожньої квартири й шлях до людини, яка чекає, не ставали рівними від однакового формулювання.

— Чому дорога? — запитав Гриша.

— Завіса домовляється, що вважати домом для магічного й немагічного міста, — відповіла Серафима. — Старий контур прив’язували до тіл. Новий триматиметься на маршрутах. Їх можна повернути.

— А за рік?

— Кожен забере своє або поновить згоду. Якщо свідків не буде, Вельськ матиме тридцять днів, щоб відкритися без Завіси.

Даміан провів пальцем по краю схеми.

— Отже, через рік усі дев’ятеро зможуть забрати маршрути, а місто матиме ще місяць на нове рішення.

Серафима кивнула.

Першою озвалася Мотря. Вона сиділа на лаві в Гришиній куртці; біле волосся потемніло від дощу, пальці більше не чули солі.

— Віддам дорогу до Дому.

— Дому немає, — сказала Міра.

— Я сімдесят років ходила тими сходами.

Міра торкнулася голкою Анни краю журналу. Срібло не засвітилося.

— Контур не прийняв. Ви назвали те, куди вже не можете повернутися.

Мотря стиснула губи. За вікном дзенькнув трамвай, хоча рейки до депо давно були відрізані.

— Тоді дорогу до Зориної могили.

Ася підняла голову.

— Вона відмовилася від Дому, коли ми почали продавати пам’ять, — сказала Мотря. — Я ходила до неї щомісяця й жодного разу не вимовила, що вона мала рацію.

Голка засвітилася.

Міра записала маршрут. Мотря перечитала кривий рядок, підібгала губи й відсунула аркуш. Додавати пояснення не стала.

Гриша назвав дорогу до бабусиної кухні. Квартира належала чужим людям, але раз на рік будинок впускав його посидіти на старому табуреті й послухати, як нові мешканці сваряться через рахунки.

— Мак мене приведе, — сказав він.

Кіт нявкнув із диспетчерської шафи.

— Не вписуйте його поручителем. Вимагатиме частину міста.

Ася обрала перший шлях до «Полину», яким колись вела Міру після невдалого резонансу.

— Три квартали ти доводила, що допомога тобі не потрібна, — нагадала вона.

— Ти зараз продаєш наклеп як теплий спогад.

— Теплі спогади переважно так і влаштовані.

На схемі спалахнув ще один знак. Срібна лінія вже торкнулася околиць, де Завіса лежала найтонше. У дальньому кутку диспетчерської на мить проступили двері чужої квартири, і хтось за ними покликав дитину вечеряти. Гриша зачинив їх металевою табличкою з номером маршруту.

Двері з’явилися знову — вже за його спиною. На порозі стояла дівчинка в нічній сорочці й тримала тарілку з яблуком. Під босою ногою проступала плитка чужого коридору.

— Не дитина, — сказала Ася. — Маршрут. Старий контур тягне все, що колись визнав поверненням додому.

Дівчинка простягнула тарілку Мірі. Голка Анни потяглася до порцеляни, де збереглася адреса шкільної їдальні.

— Я не братиму. Можеш лишити на порозі.

Відбиток послухався. Ася відділила річ настоянкою, Гриша зачинив двері номерною табличкою. Кухня зникла; тарілка лишилася, а на звороті проступило: «Олена Садова, їдальня № 4».

— Завтра знайдемо власницю, — сказала Міра.

— Якщо буде завтра, — буркнув Гриша.

— Не буде — шкода чорнила. А зараз тримайте двері.

Біля стелі виникли ще дві ручки без дверей. Ася розсипала під ними полин. Серафима однаково не квапила наступного: якщо людина погодиться тільки тому, що стіни вже лізуть усередину, поріг таку згоду не прийме.