Розділ 27. Нульовий трамвай

РОЗДІЛ 27

НУЛЬОВИЙ ТРАМВАЙ

У вагоні було дванадцять місць, але відображень у вікнах — тринадцять.

Коли зелений будинок зник, у вікні лишився зайвий пасажир. Поруч із Норою відбивалася молода рудоволоса жінка в старомодному пальті. Лава під нею була порожня; у склі вона тримала на колінах один червоний черевичок.

— Не дивіться довго, — сказала Серафима. — Нульова лінія показує пасажирів, яких не довезла.

— Марена Грейвен? — запитала Міра.

Серафима глянула у скло й кивнула.

— Вона їхала цим трамваєм у ніч першого великого розриву. Взяла дітей із приймальника й намагалася вивезти з «Північної».

— Ви казали, що вона загинула під час випробування Серця.

— Це офіційна версія. Насправді Марена зірвала випробування. Аврель назвав її смерть аварією, а дітей — нестабільними свідками.

Відображення повернуло голову. Обличчя було схоже на Грейвен у молодості, але живіше: веснянки на носі, нерівно підстрижене волосся, пляма чорнила на пальці. Веснянки й чорнильна пляма не вкладалися в скорботний портрет, який роками носила із собою Грейвен.

Нора тихо наспівала. Руда постать у вікні відповіла трьома нотами.

— Вона чує? — запитала Міра.

— Відгукується дорога, не Марена, — сказала Серафима. — Не надумайте за неї відповіді.

Серафима сказала це, дивлячись на відображення Марени. Великим пальцем вона терла край порожнього жетона й першою відвернулася від скла.

Трамвай ішов вулицею, якої не існувало. За вікнами змінювалися часи: кам’яниці ставали дерев’яними будинками, електричні ліхтарі — газовими, асфальт — мокрою глиною. На перехрестях стояли люди й не бачили вагона. Деякі здригалися, коли він проходив крізь їхні спогади.

Даміан сидів навпроти матері. Відсікач Серафима замінила ще в будинку, але чорні лінії на долоні не зникли. Вона наклала пов’язку надто туго. Син мовчки послабив край.

— Не чіпай, — сказала вона.

— У мене вже німіють пальці.

— Отже, вони ще є.

— Переконлива медицина.

— Ти дев’ять років не питав моєї поради.

— І ось відразу згадав чому.

Вони огризалися швидко, не даючи одне одному договорити. Та після кожної репліки Серафима рахувала синові подихи, а Даміан дивився не в її очі, а на ліву ногу — чи не кульгає після удару глушника.

— Ви знали Лану? — запитала Міра, перш ніж вони встигли знову замовкнути на роки.

Серафима подивилася на сина.

— Приходила двічі. Першого разу принесла Аннину схему. Другого — Даміана без пам’яті.

Він випростався.

— Що?

— Після «Північної» Лана витягла тебе до зеленої лінії. Ти був при тямі, але не знав власного імені. Вона просила сховати до ранку.

— Чому ви повернули мене Вартовим?

— Ти сам повернувся. О четвертій згадав батька й вирішив, що мусиш забрати звіт операції. Я намагалася зупинити. Ти сказав, що якщо не прийдеш, Аврель зрозуміє, хто допоміг Лані.

— А потім він стер решту.

— Так.

— Чому ви не розповіли?

Серафима стиснула губи.

— Ти прийшов через три дні з офіційним наказом обшукати мій дім. Не впізнав Ланиної крові на власному пальті. Я сказала, що Аврель зробив із тебе його продовження. Ти відповів…

— Пам’ятаю, що відповів.

— Я теж. Надто добре.

Трамвай дзенькнув на повороті. Руда постать у вікні зникла, натомість там проступив молодий Даміан із закривавленим пальтом у руках. «Я повернуся по звіт, — говорив він матері. — Хтось має розібратися». Серафима майже кричала: «Після того, як вони вирізали з тебе пів ночі? Ти йдеш назад і називаєш це роботою?»

Даміан відвернувся від скла.

— Того разу ви мали рацію, — сказав він.

Серафима не всміхнулася й не нагадала, скільки років чекала цих слів.

— Не всю. Я зачинила двері, образилася як слід і дала тобі піти туди, де було небезпечно. Дуже зручно: начебто я принципова, а з Аврелем знову сваритися не треба.

— Ви могли хоча б сказати.

— Могла. Не сказала. Образилася й замовкла — от тобі вся моя правота.

Даміан узяв чашку, зробив ковток і скривився від холодного чаю. Серафима мовчки підсунула цукор, хоча він пив без цукру. Він не став її поправляти.

Нора раптом підвелася.

— Квиток, — сказала вона.

Кондуктора у вагоні не було, але біля задніх дверей висів компостер. Нора дістала з кишені смужку чорного картону. Міра не бачила її раніше. На квитку стояло ім’я Сильвена.

— Де ви взяли?

— Він дав. Перед тим як…