Розділ 24. Чужий ранок

РОЗДІЛ 24

ЧУЖИЙ РАНОК

До старого району вони не доїхали два квартали.

На перехресті стояв трамвай із відчиненими дверима. Пасажири юрмилися на хіднику, ніхто не кричав, але кожен тримався подалі від вагона. Усередині сиділи діти. Десятки дітей у формі різних років: полотняні сорочки, темні фартухи, куртки з блискучими смугами. Усі дивилися вперед і чекали зупинки, якої давно не існувало.

Водій трамвая сперся об стіну кіоску. З носа текла кров.

— Я їх пам’ятаю, — повторював він. — Возив щодня. Але мені тридцять дев’ять. Я не міг возити дітей у сорок сьомому.

Даміан загальмував і вийшов. До заходу лишалося менше десяти годин, Лана під Серцем слабшала, а вони знову втрачали час на незнайомця. Міра глянула на годинник і вже відкрила рот, проте Даміан витяг із багажника печатку. Довелося виходити й лютувати мовчки.

Тепер побачила дівчинку біля задніх дверей. Та стискала синій ранець і намагалася згадати власні ноги.

— Я швидко, — сказала Міра.

— Разом, — відповів Даміан.

У вагоні пахло мокрим сукном, крейдою і старим деревом, а сучасні сидіння зникли під накладеним спогадом. На табличці маршруту стояло: «Дитячий приймальник — Північний вузол».

— Це не звичайний спогад водія, — сказала Міра. — Трамвай пам’ятає рейс.

— У міських архівах немає дитячого приймальника.

— Бо дітей везли не до архівів.

Даміан підійшов до першого сидіння. Хлопчик у завеликій кепці тримав металеву бирку з номером замість імені. Він бачив Вартового, але не реагував.

Міра торкнулася поручня голкою. Відбиток прийшов шматками: повоєнна зима, діти з районів, де Завіса розірвалася після бомбардувань; хтось із них бачив магічних істот, хтось почав говорити чужими голосами. Їх збирали під приводом лікування. У приймальнику вилучали пам’ять, а родинам повідомляли про переведення.

Частина бирок не мала записів після прибуття.

Один із лікарів був дідом Морро. На білому халаті висіла та сама печать посередника.

Міра відпустила метал.

— Колекціонери не виникли зараз. Вони успадкували мережу.

Даміан переглянув металеві бирки, і на кожній було дев’ять кіл. Старий контур Завіси живився не однією родиною свідків. Він брав нових людей щоразу, коли попередні переставали тримати.

— Цих дітей записали як переселених, — сказав він. — Так зникнення не об’єднали в одну справу.

— А їхні спогади лишили в трамваї.

Водій знадвору закричав. З його рота заговорив старий кондуктор:

— Квитки приготувати. Безіменні виходять на кінцевій.

Двері почали зачинятися. Якщо вагон рушить, він повезе не лише відбитки. Забере сучасних пасажирів, які стояли надворі й досі вважали себе частиною рейсу.

Даміан поставив ногу між дверима.

— Зупиняйте маршрут.

— Я не можу стерти пам’ять трамвая, — сказала Міра. — І не хочу.

— Тоді дайте йому іншу кінцеву.

У новому контурі Серафими маршрути мали тримати Завісу добровільно. Тут маршрут був примусовий, але його можна було завершити не приймальником, а місцем, де дітей нарешті назвуть.

Навпроти стояла початкова школа. На подвір’ї вже зібралися вчителі, які не знали, чому вийшли. Директорка, невисока жінка в помаранчевій куртці, підійшла до трамвая й побачила дітей.

— Що відбувається?

Даміан показав знак, але не наказав відвернутися.

— Старий магічний відбиток. Нам потрібне безпечне приміщення й список імен, який можна прочитати вголос.

— Яких імен?

— Усіх учнів школи від сорок п’ятого року.

Директорка мала достатньо запитань, щоб затримати їх до вечора. Натомість подивилася на дівчинку із синім ранцем і сказала:

— Архів у підвалі. Списки паперові.

Учителі винесли журнали. Сторінки були пожовклі, частину імен закреслили синім чорнилом. Міра розклала книги на асфальті від найстаршої до нової. Кожне закреслене ім’я відгукувалося металевою биркою у вагоні.

Читали всі: директорка, вчителі, пасажири, продавчиня з кіоску. Після кожного імені одна дитина підводилася, виходила й танула на шкільному подвір’ї, залишаючи на землі маленьку річ — ґудзик, олівець, обгортку від цукерки. Щось своє, чого номер мати не міг.

Хлопчик у кепці лишався.

Його номера не було в журналах.

Міра торкнулася бирки. Усередині збереглося ім’я, але дитина сама його не пам’ятала. Хтось вирізав слово з усіх документів і сховав у металі.

— Назар, — сказала вона.

Хлопчик підняв голову.

— Прізвище?

Замість відповіді відбиток показав молоду санітарку: вона ховала хлопчика під сходами й обіцяла вивести вранці. На її руці була перлова каблучка, старіша за Грейвен. Радниця успадкувала її згодом.