Розділ 23. Після дому солі

РОЗДІЛ 23

ПІСЛЯ ДОМУ СОЛІ

У провулку за Ковальським мостом пахло свіжим хлібом, мокрим каменем і сіллю. Перша прибиральна машина пройшла повз, не помітивши, як із зачиненої пральні один за одним виходять закривавлені люди.

Нора сіла на перевернутий ящик, Ася перевірила їй пульс. Мотря була жива, але її волосся за кілька хвилин сталоповністю білим до самих кінчиків, а пальці втратили чутливість до магії. Вона дивилася на зруйнований Дім без сліз.

— Не чекай пробачення, — сказала Ася, перев’язуючи їй бік.

— Я прожила надто довго, щоб плутати допомогу з прощенням.

— Куди підуть люди, чиї спогади ви зберігали? — запитала Міра.

— До тих, хто лишився живим. Решта шукатиме родичів.

— А якщо знайде не ту людину?

— Тоді отримаємо привид, божевілля або чужу біографію в голові дитини. До ночі Серце треба закрити.

Мотря перелічувала наслідки сухо, часом затинаючись на цифрах. Співчуття до неї Міра в собі не знайшла й шукати поки не збиралася. Зате всі цифри запам’ятала: нехай хоч вони не загубляться за розмовами про «збереження».

Лев стояв біля розбитого входу й дивився, як світлі нитки піднімаються крізь стіни.

— Мій дід продавав вам пам’ять про майстерню? — запитав він.

Мотря кивнула.

— Щоб сплатити твій борг після першого невдалого артефакту.

— Я думав, він перестав мене впізнавати через хворобу.

— Він знав тебе. Забув лише, чому прощав.

Лев нічого не відповів. Витер долонею рот, залишивши на щоці білу смугу солі, й лише за хвилину запропонував іти до Архіву по Еліаса. Про незаконний ліфт цього разу не пожартував.

Даміан говорив телефоном. Коли повернувся, голос у нього знову став по-службовому сухим. Та він двічі не влучив рукою до внутрішньої кишені, перш ніж сховав телефон.

— Вартові оголосили вас у розшук, — сказав він. — Незаконне відкриття пам’яті, пошкодження контуру, порушення нейтралітету Клубу.

— Зручно мати одного винного на всі випадки.

— Рада Півночі теж дала наказ затримати. Колекціонери тепер знають, що ваша відмова впливає на Угоду.

Лев вилаявся без звичної дотепності.

— Нам потрібен Еліас. Він знає, скільки в Угоді швів.

— Архів під контролем Вартових, — сказав Даміан.

— У мене є незаконний ліфт.

— Я чекав, коли ви це скажете.

Лев пішов із Гришею. Ася лишилася з Норою й Мотрею, доки знайдеться нове сховище. Збирачі вийшли зі стіни раніше, ніж усі встигли розійтися.

Їх було троє.

Кіт Гриші стрибнув зі сміттєвого бака й розгорнув тінь у чорну шестипалу істоту. Один збирач зник під нею. Даміан витратив дві печатні кулі на другого, Ася кинула кислотну настоянку в третього.

Стара мітка зачепила край рани й потягла нитку під шкірою. Даміан приклав до пов’язки металеву пластину.

— Це відсікач. Він перекине частину резонансу з вашої руки на мою.

— Скільки ви за це віддасте?

— Зараз — біль і кілька годин чужих відбитків. Далі залежить від того, як довго носитиму.

Пластина вросла в тканину й перекинула частину резонансу на нього. Даміан зблід, але не відступив.

— Тоді знімайте, доки він не встиг прижитися.

— Уже пізно. Якщо відірву зараз, гачок знову піде у вашу долоню.

— Ви не мали права мовчки перекинути це на себе.

— Мав. І скористався ним до того, як ви встигли заборонити.

От зараза. Сказав правильно, і навіть причепитися нема до чого. Міра вже набрала повітря для сварки, та збирачі підводилися, а тікати й водночас доводити чоловікові, що він не має права сам вирішувати за себе, було б особливо дурною формою лицемірства.

Вони дісталися Даміанової машини. На задньому сидінні Нора знову почала співати, втримуючи захист. Вельськ плив за вікнами — трамвайні колії, кав’ярні, черги біля пекарень. На перехресті чоловік із портфелем раптом зупинився й заплакав. Біля наступної зупинки дві жінки обійнялися після короткої сварки.

— Повертається все, — сказала Нора. — Не лише біль.

Біля Центрального ринку рух зупинився. Водій трамвая вийшов із кабіни й сів просто на рейки: він щойно згадав пасажирку, яку десять років тому вивели Вартові, після чого всі у вагоні забули її обличчя. Тепер жінка стояла на зупинці навпроти. Постаріла, із синьою парасолею. Вони дивилися одне на одного й не знали, чи мають право радіти.

Даміан викликав медичну бригаду й передав номер справи. Поки говорив, відсікач на його долоні потемнів. Чужі відбитки проходили крізь нього короткими спалахами: дитячий день народження, кімната допиту, смак крові. Забрати пластину назад він так і не попросив.

— Скільки ви так витримаєте? — запитала вона.