Розділ 22. Будинок, що розсипається

РОЗДІЛ 22

БУДИНОК, ЩО РОЗСИПАЄТЬСЯ

Першою провалилася підлога під Мотрею.

Соляна плита розкололася навпіл, і господиня Дому зникла по пояс у білому пилу. Ася розвернулася раніше, ніж хтось встиг її зупинити. Впала на коліна, схопила Мотрю за косу й комір.

— Допоможіть!

Гриша передав хлопчика Норі та кинувся до них. Міра хотіла повернутися, але Даміан утримав її за руку.

— Над вами тріщина.

Стеля справді розходилася. Крізь неї сипалися мішечки. Вони лопалися об підлогу, випускаючи спогади, і кожен шукав найближчу людину.

Міра пригнулася від срібної кулі, яка пахла хвоєю. Спогад увійшов у стіну: на камені проступив зимовий ліс і чоловік, який кликав собаку. За мить інша куля влучила Левові в плече. Він заговорив жіночим голосом:

— Я залишила суп на плиті.

— Не ваше, — сказала Міра й торкнулася його мідним ланцюжком.

Лев здригнувся. Чужа пам’ять вийшла крізь пальці та зависла над підлогою.

— Сподіваюся, хтось вимкнув плиту, — пробурмотів він.

Нора взяла одну довгу ноту. Голосу ледь вистачало, та спогади почали збиратися довкола звуку. Усередину вони не повернулися: вишикувалися за мелодією, і Нора повела сотні уламків до бічного коридору.

— Вона виводить їх, — сказала Міра.

— Куди? — запитав Даміан.

— Туди, де немає людей.

Бічний коридор закінчувався старим колектором. Якщо Нора спрямує пам’ять у воду, місто отримає її через річку — розсіяну, слабшу, але некеровану.

— Не можна випустити все, — сказав Даміан.

— І лишити тут не можна.

Міра підняла список лотів, винесений із білих кімнат. На ньому були номери, дати й частина імен. Цього замало для повернення кожному власникові, зате достатньо, щоб відокремити впізнане від безіменного.

— Норо, тримайте ноту!

Вона встромила голку в папір. Срібна нитка пройшла від номера першого лота до світлої кулі над підлогою. Спогад про перший день школи смикнувся й полетів не за піснею, а на схід — до живої власниці.

Другий лот був без імені. Міра пропустила. Третій знайшов чоловіка біля річки. Четвертий — жінку на іншому кінці міста. Список нагрівався, чорнило зникало після кожного повернення.

Даміан став поряд і читав номери вголос, Лев розгорнув мідну сітку над спогадами без списку, Нора втримувала напрямок. Вони двічі збилися, Лев наступив Мірі на черевик, Даміан пропустив номер. На третій спробі нитки нарешті розійшлися як треба.

Тим часом Ася й Гриша витягли Мотрю. Її ногу притиснуло уламком, на білій сукні розповзалася кров.

— Залиште, — сказала господиня. — Дім забере своє.

— Ви не Дім, — відрізала Ася. — І не його майно.

— Я тримала його сімдесят років.

— Тоді він може потриматися сам.

Ася підсунула під уламок залізну трубу. Гриша натиснув усією вагою. Плита піднялася на кілька сантиметрів, Мотря витягла ногу.

Зі стіни вийшов Аврель.

Цього разу він ззібрався лише частково: права рука й половина обличчя, складені з чужих спогадів. Він торкнувся мідної сітки Лева. Уламки всередині почали шикуватися в людські постаті.

— Вони не мають форми, — сказав Аврель. — Місто дасть.

— Місто не давало вам дозволу, — відповіла Міра.

— Місто не говорить одним голосом.

— І ви вирішили говорити за нього.

Він стиснув пальці. Перша оболонка піднялася: чоловік із пам’яттю про чужу матір, чужу службу й чужу смерть. Очі були порожні, але руки знали, як тримати зброю.

Даміан вистрілив у договірний шов на грудях. Постать розсипалася. Друга вже складалася біля Мотрі.

Господиня простягнула долоню до соляної стіни.

— Дім Солі, поверни борги.

У відповідь плити засвітилися.

— Не так! — крикнула Ася. — Він візьме вас разом із ними.

— Знаю.

Мотря називала імена людей, у яких брала пам’ять без повного пояснення ціни. Після кожного стіна тріскалася, випускаючи одну світлу кулю. Дім справді повертав борги через неї: волосся Мотрі остаточно біліло від коренів, пальці втрачали колір.

— Зупиніться. Ви вже не чуєте лівої руки й однаково називаєте далі.

— Думаєш, я так прошу в них пробачення?

— Думаю, ви знайшли спосіб померти раніше, ніж ці люди прийдуть по відповіді.

Мотря подивилася на неї крізь соляний пил. Рука опустилася.

— Схожа на Анну.

— Не порівнюйте нас.

— Вона теж цього не любила.

Мотря змінила формулювання: