Розділ 21. Очі зими

РОЗДІЛ 21

ОЧІ ЗИМИ

Аврель оглянув залу, затримуючи погляд не на обличчях, а на мішечках, печатях і вузлах. Навіть без тіла він одразу почав рахувати, що ще можна використати.

— Завіса стоїть двісті років, — сказав він. — Щоранку це місто прокидається цілим, бо я не дозволяв людям відмовлятися від потрібної плати.

— Тобто ви знали, що вони відмовляться, тому просто не питали, — відповіла Міра.

Шов під його ногами здригнувся.

Нора, спираючись на Асю, прошепотіла:

— Він живиться розірваною пам’яттю. Закрийте мішечки.

Мотря плеснула в долоні. Мішечки зімкнулися, Аврель став прозорішим.

— Закрий сховище й стань на місце, Мотре, — сказав він.

— Ні. Сімдесят років на вашому місці — цілком досить.

— Ти брала плату за кожен мішечок, який я дозволяв лишити.

— Платила, щоб ти не наказав їх спалити. Тепер і цього не робитиму.

— І вважаєш це чеснотою?

Мотря подивилася на мішечки. Вона справді не дала Архіву спалити їх, зате виставляла рахунки за зберігання й повертала пам’ять переважно тим, хто міг заплатити вдруге. За сімдесят років різниця між сховищем і крамницею майже стерлася.

— Ні. Чеснотою це не було ніколи. Але крамницю я можу закрити просто зараз.

До ніг Міри впав мішечок: «Лана Воронець. Обіцянка Рея».

— Хочеш відмовитися по-справжньому? — запитав Аврель. — Згадай не лише свій біль.

Ася спробувала забрати мішечок, але Нора зупинила її.

— Пам’ять пов’язана з Мірою і Даміаном. Якщо відкриють разом, побачать шов. Поодинці вона затягне їх у сестру або провину.

Міра подивилася на Даміана.

— Ви не мусите відкривати це разом зі мною.

— Я обіцяв Лані показати вам шов. Якщо там є ще один, хочу його побачити.

— Добре. Тільки руку не відпускайте, якщо пам’ять спробує нас розвести.

Він накрив її долоню своєю. Червона нитка розв’язалася.

Вони опинилися на закритій «Північній» три роки тому. Лана сперечалася з Даміаном, Нора тримала медальйон і червоне пальто Міри, використовуючи його як фальшивий запах для дверей.

— Я вже майже не вийду, — сказала Лана. — Якщо прийде Міра, покажіть шов. Вона думатиме, що мусить мене врятувати, бо старша.

— Я витягну вас.

— Дурень. Тоді хоча б не дайте їй погодитися.

Коли з тунелю прийшли Аврель, Грейвен і Колекціонери, Даміан стріляв у печаті та батька. Лана встромила голку в шов. Нора заспівала й сховала дорогу в медальйоні, переплутавши себе з Мірою. Червоні нитки потягнули Лану вниз.

Сестра подивилася просто крізь час.

— Міро, не смій приходити сюди й витягати мене за волосся. Я сама лишилася тримати двері. Знайди шов і розпори їхню брехню, чуєш?

Повернення кинуло обох на підлогу. Даміан досі стискав Мірині пальці. Вона не забрала руки.

— Вона знала, що робить, — сказала Міра. Голос усе одно тремтів.

— Так.

Легше не стало. Проте тепер Міра принаймні сердилася на сестру, а не оплакувала безпорадну жертву.

У пам’яті лишився ще один уламок. Перед тим як червоні нитки забрали Лану, вона сунула Даміанові медальйон. Він відмовився.

— Я втрачу його дорогою.

— Віддаси Норі. Вона вміє сховати маршрут у пісні.

— А Міра?

— Знайде. Вона завжди знаходить мої речі, навіть коли я дуже стараюся їх загубити.

Лана всміхнулася втомлено, одним кутиком рота, і тицьнула медальйон Даміанові в груди. Навіть тоді не просила Міру прийти — тільки лишила річ, яку старша неодмінно полізе перевіряти.

Коли спогад відпустив, до горя домішалася злість. Міра сердилася на Лану — за самовпевненість, за таємницю, за довіру, яку молодша поклала на неї без дозволу. Хотілося знайти сестру хоча б для того, щоб нарешті висловити все це в обличчя. На самій пам’яті сварка не трималася.

Аврель рушив до них. Мотря підняла руки, і сотні мішечків засвітилися. Нора заспівала. На полотні проступили відповіді тих, кого змушували мовчати:

Голоси проступали один за одним: «Я не хочу».

Потім: «Ви обіцяли інакше».

Чийсь зірваний шепіт: «Відпустіть мою дитину».

І коротке, однакове для всіх: «Ні».

У стінах протяжно зрушилася сіль.

— Віддайте відмови солі, — сказала Міра.

— Дім завалиться, — відповіла Мотря.

— А спогади повернуться власникам.

Мотря дивилася на сховище, побудоване за ціле життя. Потім коротко кивнула.

— Анна попереджала, що я зрозумію запізно.