Розділ 18. Дім солі

Розділ 18

Дім солі

Сходи вели під будинок, вулицю й старий колектор. Вельськ нагорі починав ранковий рух: пекарні вмикали печі, на зупинках мерзли люди, перший трамвай брязкотів мостом. Тут унизу лишилися вогкість, кістки цегляних стін і білі кристали у швах.

На порозі Дому сіль вросла в камінь суцільною лінією.

— Не називай свого імені, — попередила Ася. — Не відповідай, якщо Дім покличе голосом знайомої людини. І не обіцяй нічого навіть жартома.

— А дихати можна?

— Обережно.

Кіт переступив межу першим. Біла лінія спалахнула й дозволила пройти. За порогом тунель розгалужувався на три ходи, над кожним висів дзвіночок.

— Треба обрати той, що не дзвенить, — сказав Гриша.

Усі три мовчали.

Міра підійшла ближче.

— Доме Солі, я прийшла не віддавати. Я прийшла забрати своє.

Середній дзвіночок тріснув. За ним відчинився білий коридор.

Стіни були складені із соляних плит. Усередині кожної мерехтіли уривки чужих життів: рука місить тісто, хлопчик женеться за голубами, стара жінка заплітає внучці косу. Біля однієї плити Міра зупинилася.

Мамині пальці були в борошні, на столі лежали вишні. Губи ворухнулися.

— Мірочко…

Ася міцно взяла її за лікоть.

— Не так. Забереш, коли знатимемо ціну.

Міра дозволила відвести себе. Мамин голос ішов слідом ще кілька метрів, і вона весь час стискала кулаки, щоб не озирнутися.

Коридор не закінчувався. Соляні плити повторювалися, але спогади в них змінювалися від кроку до кроку. В одній Міра бачила чоловіка, який учився зав’язувати краватку перед першою співбесідою. У наступній — ту саму руку через сорок років, уже тремку, над лікарняним столиком. Дім зберігав зв’язки між подіями.

— Мотря казала, що біла сіль послаблює емоції, — сказала Міра. — Насправді вона забирає те, що тримає одну пам’ять біля іншої.

— Тому людина пам’ятає похорон, але не знає, за ким сумує, — відповіла Ася. — Або пам’ятає кохання без людини й шукає, до кого його прикласти.

Гриша йшов попереду. Мак зник у стіні й час від часу показувався в іншій плиті. Там, де він проходив, чужі спогади відсувалися, звільняючи вузький темний шов.

Нора прокинулася й попросила поставити її на ноги. Ася заперечила, але співачка показала на сіль.

— Вона бере з того, кого несуть. Ходити треба самій.

Гриша підтвердив:

— Дім любить допомогу, яку не просили. Потім виставляє рахунок тому, кому допомагали.

Нору підтримували з двох боків, але кожен крок вона робила сама. Сіль під її ступнями світилася слабше, ніж під іншими. У неї майже не лишилося зв’язків, які можна було забрати.

На першому роздоріжжі стояли чотири двері. Над кожними — ім’я Міри, написане різними почерками: маминим, Ланиним, Асиним і її власним.

— Які справжні? — запитала Ася.

— Жодні, — відповіла Міра. — Моє ім’я не є адресою кімнати.

Вона провела голкою по підлозі. Між дверима відкрився п’ятий прохід без напису. Чотири підписані пороги тягнулися до голосів, якими її кликали; тільки новий шов нікому не належав.

За проходом починалася дитяча кімната.

На полицях сиділи ляльки з порожніми обличчями. Під стіною стояло сім маленьких ліжок, на кожному — мішечок із датою. Найстаршій було сорок років, найновішій — три місяці.

— Дитячі спогади Морро, — сказала Ася.

Міра не торкалася мішечків. Оглянула нитки, якими їх зав’язали. Кожна мала медичну печать клініки й дозвіл батьків. На перший погляд усе законно.

— Тут записано «для полегшення нічних страхів», — прочитав Гриша.

— А забрали не страх, — сказала Ася. — Забрали образ людини, до якої дитина бігла після нього. Так пам’ять легше продається: у ній є потреба, але немає власника.

На нижній полиці Міра побачила мішечок із ініціалами «М. В.». Дата збігалася з першими дверима. Нитка була червона, не біла.

— Не відкривай, — сказала Ася.

— Там може бути те, що забрали в мене.

— Через це не відкривай у Домі. Він одразу запропонує ціну.

Міра оглянула вузол. Лана в дитинстві зав’язувала подарунки так само: двічі навколо пальця, короткий кінець усередину. Натиск на нитці був Аннин, широкий і обережний. Мати запакувала спогад, використавши звичку молодшої доньки як печать.

На мішечку проступили слова: «Не брати окремо».

— Тут зав’язаний не один спогад, — сказала Міра. — Увесь зв’язок між нами. Якщо винесу мішечок як річ, Дім запише нового власника.

Вона заховала руки за спину.

— Лишаємо.

— Повернемося з дозволом? — запитала Ася.