Розділ 16. Дівчинка в червоному

РОЗДІЛ 16

ДІВЧИНКА В ЧЕРВОНОМУ

Нора говорила уривками. Перед кожним реченням довго набирала повітря, кілька разів починала спочатку й губила дієслова.

— Тобі було сім. Угоді потрібен був перший свідок — дитина, яка втримає двері й не зрозуміє, що тримає. Тебе привів Архів. Старий без віку, жінка з білою сіллю й чоловік з очима зими.

— Аврель Рей, — сказав Гриша. — Батько Даміана. Так його називали у Варті.

Ася стиснула ніж.

— Жінка — Мотря.

Червоне пальто в кутку стало виразнішим. Міра згадала його: великі ґудзики, мокрі манжети, мамине слово «горобинка». Пальто було, слово було. А от голосу більше не було.

— Мені стерли ту ніч, — сказала вона.

— Так. Лана знайшла слід і пішла на станцію, щоб не дати їм скористатися тобою знову.

Міра опустилася на стілець. Три роки вона сердилася, що Лана пішла сама. Тепер виявилося: сестра саме цього й хотіла — не пустити Міру слідом. Під долонею хруснула мандаринова шкірка.

— Як відчиняються двері?

— Згодою, — відповіла Нора. — Вони дадуть тобі те, чого хочеш. Голос матері. Лану. Дім. І попросять лише відчинити.

Міра стиснула амулет Даміана.

Він відповів одразу:

— Ви поранені?

— Ні. Нора згадала перші двері. Мене привели на «Північну» в сім років, там були Мотря й ваш батько.

У амулеті тріснуло й зашурхотіло. Даміан не відповідав так довго, що Міра перевірила, чи не згас знак зв’язку.

— Ми повертаємося.

— Ні. Ви вже біля Дому. Дізнайтеся, що вони зробили.

— Захист горища витримає?

Гриша показав десять пальців.

— Хвилин десять.

— Міро…

— Не дайте Мотрі прибрати докази, поки ви повертаєтеся мене рятувати. Тут Ася, Гриша й захист.

— Ви просите мене лишити вас під ударом, знаючи, що захист тримається десять хвилин.

— Я прошу не вирішувати за мене тільки тому, що ви зараз далеко. Я залишаюся тут і не відкриватиму дверей.

Даміан важко видихнув.

— Десять хвилин, і ні на що не погоджуйтеся. Вони знайдуть правильні голоси.

— Знаю.

— Я повернуся.

— Це обіцянка?

— Так.

Зв’язок урвався.

Нора заспівала колискову. Міра не пам’ятала слів, проте на другому рядку беззвучно ворухнула губами — перехід був знайомий. Дівчинка в червоному пальті повернулася до них. Замість обличчя була біла пляма.

— Мірочко, — сказала вона маминим голосом.

Міра впізнала мамину інтонацію ще до кінця слова. За нею повернулися сміх, коротке покашлювання й тихе невдоволення, коли доньки не мили чашки. Шкіру під пов’язкою засмикало.

— Підійди. Я віддам усе: голос, запах дому, Лану.

Ася стала між ними.

— Це не вона.

— Я знаю.

Знати було мало. Міра хотіла зробити крок. Хотіла, щоб її знову назвали горобинкою, і ненавиділа себе за це бажання.

— Ціна? — запитала вона.

— Лише відчини.

— Ні.

Біле обличчя здригнулося.

— Ти вже погодилася.

— Я була дитиною. Мені збрехали.

— Погодилася. Решта — подробиці.

Міра ступила вперед, але не до дівчинки — до соляного кола Гриші.

— Мені було сім. Я не знала ні про Серце, ні про замок. Ви поставили дитину перед дверима, не пояснили нічого, а потім записали, що вона погодилася.

Знаки на балках спалахнули один за одним. Нора урвала пісню на півслові, а дошки підлоги перестали рипіти.

— Ні. Сьогодні я нічого не відчиню. І заберіть від мене це ваше «ключ».

Біле обличчя тріснуло. З-під червоного пальта вихопилися чужі голоси, але захисне коло вже відкинуло їх до стіни.

Тінь не зникла. Вона втратила червоне пальто, розсипалася смугами по стінах і почала шукати іншу форму.

Спершу стала Міриною кухнею.

Скошене горищне вікно витягнулося, перетворилося на знайому шибку з подряпиною біля ручки. Замість балок проступили світлі шпалери. На плиті закипів чайник, хоча Гриша не тримав на горищі газу. Лана сиділа за столом у розтягнутій футболці й чистила мандарин.

— Досить, — сказала Ася. — Ти відмовилася.

— Дім почув, — відповів Гриша. — Те, що зовні — ні.

Лана поклала часточку до рота й скривилася від кісточки. Такого Серце не мало знати. Це був справжній спогад Міри. Біла рукавичка витягнула його з квартири, торкаючись чашок і стін.