Розділ 15. Борг пам’яті

РОЗДІЛ 15

БОРГ ПАМ’ЯТІ

Ася зустріла їх на горищі з хлібним ножем у руці. Побачила закривавлену долоню Міри, пальто Даміана на її плечах і те, як він підтримує її за лікоть, — і мовчки показала на стілець.

Лікування почалося без знеболення. Бурштинова настоянка відкрила рану глибше, зі шкіри потяглися чорні відростки, спрямовані в бік «Північної».

— Мітки тут немає, — сказала Ася. — Це гачок. Я можу закрити його, але ти втратиш прямий слід до Лани.

— Залиш.

— Тоді вони зможуть смикнути тебе будь-коли. У метро, уві сні, посеред вулиці.

— Зате я знатиму, куди йти.

— І вони знатимуть, як дістатися до тебе.

Міра спробувала забрати руку. Даміан, який до цього тримав її за плечі, відступив.

— Рішення ваше, — сказав він. — Тільки не поспішайте робити його за Лану.

Від наказу сперечатися було б легше. Міра глянула на Асю: та стояла надто рівно й уже не дивилася в її бік. Лана жива, але зовсім не так, як Міра три роки собі уявляла; мамин голос зник, у долоні чорнів чужий знак. Вона вчепилася пальцями в край стільця.

— Закрий, — сказала вона. — Повністю.

Срібна нитка на пов’язці затягнулася. Гачок згорів, залишивши під шкірою тупий холод.

Коли Ася зняла пов’язку, знак уже не нагадував око. На долоні лишилася ламана риска, схожа на загоєний поріз. Міра заплющила очі й спробувала відчути Лану. Раніше напрямок тягнув руку на північ; тепер там не було нічого.

Втрата сліду виявилася фізичною. Міра підвелася, пройшла до вікна, повернулася. Розум підказував, що сестра все ще на станції. Тіло вимагало негайно повернути гачок, хай навіть разом із владою тих, хто його закинув.

— Скажи хоч що-небудь, через що я не спробую пришити його назад за п’ять хвилин.

Ася не поспішала.

— Я не знаю, чи це було правильно. Знаю тільки, що з гачком вони могли смикнути тебе просто під трамвай. Пов’язку не чіпай дві години. Решту вирішуватимеш після сну.

— Ти могла б бодай збрехати трохи лагідніше.

— Не вмію. І ти б усе одно почула.

Нора раптом простягнула руку до Міриної пов’язки. Не торкнулася — зупинилася за палець від шкіри.

— Вона все одно знає, де ти, — прошепотіла співачка.

— Лана?

— Та, що під дверима.

Нора знову відсторонилася, з її очей зникло впізнавання. Міра повільно сіла. Отже, Лана могла відчувати гачок з іншого боку. Можливо, кожна спроба Міри наблизитися тільки додавала їй роботи.

— Тоді я маю навчитися говорити з нею без їхнього гачка, — сказала Міра.

Після лікування Гриша приніс чай і нарешті пояснив дорогу до станції. Службові тунелі перекрили Вартові, але під Ковальським мостом існував старий колектор. Вхід контролював Дім Солі — незалежна відьомська родина, якій Ася була винна рецепт.

— Я забрала «білу сіль», — сказала вона. — Вони продавали її чоловікам, які хотіли зробити коханок зручними. У малій дозі вона послаблює емоційний зв’язок, у великій — стирає його.

Лев похитав головою.

— Не стирає. Зберігає окремо. Морро возив Мотрі Сіль дитячі спогади.

Ася перестала різати бинт; ножиці лишилися розкритими над столом.

— Для чого? — запитала Ася.

— Не знаю. Але вона має прохід до «Північної» й купувала товар Колекціонерів.

Даміан і Лев вирішили йти до Дому першими. Нора була надто слабкою, Ася мала лишитися з нею, Міра — не торкатися магії щонайменше дві години. Перед виходом Даміан поклав перед Мірою плаский чорний амулет.

— Переговорний. Стиснете і назвете моє ім’я.

— Дуже службова конструкція.

— Цілком.

— А якщо просто зателефоную? Так і швидше, і простіше.

— Телефон заглушать швидше.

Він уже відчинив двері, коли Міра сказала:

— Будьте обережні.

Даміан уже взявся за ручку, та на цих словах озирнувся. На секунду навіть забув відчинити двері.

— Постараюся.

Коли чоловіки пішли, Ася забрала Мірині черевики, щоб запобігти «раптовому нападу героїзму», та Міра не сперечалася, бо утома нарешті стала важчою за впертість.

Нора сиділа біля скошеного вікна, загорнувшись у ковдру. Дощ стікав шибкою по її відображенню.

Ася дала Мірі чашку з гірким настоєм і сіла поруч на підлогу. Кілька хвилин вони слухали, як Гриша з Левом сперечаються про справжність кота.

— Ти сердишся? — запитала Міра.

— Так.

— За гачок?

— За гачок теж. І за твою звичку дивитися на власну руку так, наче її можна віддати в обмін на адресу.

Міра гріла пальці об чашку.