Розділ 14. Двері під сценою

РОЗДІЛ 14

ДВЕРІ ПІД СЦЕНОЮ

Під театром не лишилося нічого театрального. Коридор ішов крізь стару цеглу до залізних дверей, які не мали ручки, проте мали круглу заглибину у центрі, схожу на місце для ключа. За стіною шуміла вода.

— Навіщо я тобі? — запитала Міра.

Сильвен відповів подумки:

«Перевірити, чи ти відкриваєшся».

Двері стали прозорими. За каламутною поверхнею проступила кругла зала, повна людей у масках. Вони сиділи навколо сцени й дивилися на зв’язану жінку в центрі. Світле волосся закривало обличчя, червоні нитки обплітали руки.

— Лано.

Сестра підняла голову.

Три роки не минули повз неї: щоки загострилися, біля скроні лежало сиве пасмо. Проте погляд був живим. Лана побачила Міру й одними губами сказала: «Біжи».

Міра притиснула долоню до прозорої поверхні. Лана зробила те саме з іншого боку, точно навпроти. Пальці в неї тремтіли, та руки вона не забрала.

— Я прийшла по тебе, — сказала Міра.

Лана похитала головою. Червоні нитки вп’ялися їй у зап’ястки, але вона не відвела руки.

— Не так, — прочитала Міра по губах.

За спиною Лани люди в масках робили ставки. Один показав два пальці, інший поставив на стіл флакон із золотою рідиною. Коли нитки врізалися Лані в руки, хтось у першому ряду нетерпляче подався вперед.

То ось чому Лана не просила про допомогу. Будь-яке прохання тут перетворили б на частину номера, оцінили й розлили по флаконах. Молодша стискала губи так, що вони зблідли.

Одна з масок підвелася. Жінка в перловій сукні простягнула до сцени порожній келих, і з Ланиної нитки в нього впала крапля світла. На мить зал наповнився запахом морозного ранку. Жінка засміялася й назвала чиєсь ім’я, якого раніше не знала.

— Вони продають її спогади, — сказала Міра.

Сильвен торкнувся шраму на горлі.

«Плата за утримання замка».

— Чия плата? Її ніхто не питав.

Лана почула, хоча між ними стояли двері. Вона повільно підняла зв’язані руки й показала Мірі три пальці, потім провела ними поперек долоні. Їхній дитячий знак: три спроби, після третьої шукай інший шлях. Так вони домовлялися, коли зачинялися на даху й боялися кликати дорослих.

Міра кивнула. Добре, зрозуміла. Лана вимагала від старшої сестри не звичного тарана головою, а трохи складнішого подвигу: знайти правило й обійти його.

Сильвен схопив Мірину поранену долоню та притиснув до заглибини. Двері відгукнулися. Із неї потяглися спогади — кухня, мама, Ася, перший день в Архіві, Лана з розбитим коліном, Даміан біля мокрого вікна.

— Відпусти!

«Відчини — і забереш сестру».

— Вона просить протилежне.

«Вона страждає».

— Знаю.

«Ти можеш це припинити».

Лана похитала головою ще раз — сердито, майже люто. Так вона дивилася, коли Міра збиралася зробити за неї те, чого ніхто не просив. Сильвен і далі обіцяв звільнення, але сестрин погляд був переконливіший.

Міра вихопила голку свідка й устромила її у власний опік.

Біль розірвав контакт. Двері заверещали, по обличчю Сильвена пішли тріщини, з яких сочилося холодне світло.

— Не можна ранити ключ, — сказав він уголос залишками голосу.

— Ще раз назвеш мене ключем — голку встромлю вже не в себе.

Міра зламала сигнальну шпильку.

Сильвен ударив її хвилею чужої пам’яті. Перед очима спалахнула закрита станція: Даміан тримає Лану, вона кричить, він відповідає: «Я обираю місто».

Голка нагрілася. Фраза мала шов. Її вставили пізніше, вирізавши справжню відповідь.

— Це підробка, — прошепотіла Міра.

Сильвен кинувся до неї, але двері нагорі вибухнули. Даміан увійшов першим, за ним — Лев із мідною сіткою.

— Відійдіть від неї, — сказав Даміан.

Постріл розсипав Сильвена на чорні ноти. Лев накрив їх сіткою, та частина встигла просочитися в стіни. Одна нота пролетіла біля Міриного вуха й вимовила: «Північна».

За прозорими дверима люди в масках залишали залу. Червоні нитки лежали на підлозі, крісло було порожнім.

— Де вона?

Лев торкнувся нитки.

— Переносна прив’язка. Її забрали через нижній хід.

— На станцію, — сказав Даміан.

Він опустився біля Міри й витягнув голку з її долоні. Обережність його пальців різко не пасувала до люті на обличчі.

— Що цього разу?

Міра перебрала імена, обличчя, кухню з вицвілою фіранкою. Мама стояла біля столу, ворушила губами — і жодного звуку. Навіть сердитого «Мирославо», від якого колись хотілося негайно втекти в іншу кімнату.