Розділ 13. Запрошення на опівніч

РОЗДІЛ 13

ЗАПРОШЕННЯ НА ОПІВНІЧ

На наступному перехресті їх зупинили двоє чоловіків у чорних масках без прорізів. Не охорона Клубу — покупці, які не хотіли залишати обличчя в чужій пам’яті.

— Рей, — сказав один. — У вас немає права заходити після справи Сильвена.

— Я не від служби.

— Вартовий не буває не від служби.

Даміан показав листівку. На ній проступив малюнок зелених дверей.

— Сьогодні я покупець.

Другий чоловік глянув на Міру.

— А вона?

— Реставраторка.

— Її позначено.

Біла маска повернулася до її долоні. Опік був схований рукавичкою, але людина відчула медальйонний слід.

— Тому її робота й дорога, — відповів Даміан.

— Нехай доведе.

Чоловік дістав кишеньковий годинник. Кришка була подряпана, стрілки стояли на 23:59.

— Що в ньому?

Міра не торкнулася. Прислухалася до ритму механізму, вдивилася в мікроскопічну щілину біля заводної головки.

— Годинник не зберігає спогад. Він краде хвилину в кожного, хто намагається його прочитати. Ви вже забрали в попереднього реставратора щонайменше день.

Маска мовчала.

— Звідки знаєте?

— На кришці двадцять чотири дотики. Їх робила одна рука, щоразу перевіряючи, скільки годин лишилося. Поверніть людині час.

— Це не умова входу.

— Тоді не витрачайте мій.

Вона рушила далі. Даміан пішов поруч, не озираючись. За кілька метрів він сказав:

— Для проходу вистачило б назвати тип артефакту. Повертати чужий день вас ніхто не просив.

— Знаю. Але він уже вкрав у когось двадцять чотири години.

— Через це нас могли не пропустити.

— Тоді довелося б шукати інший вхід. Я не збираюся платити чужим днем за зручність.

— З вами взагалі мало безпечних ресурсів.

Попереду засвітилася будівельна сітка «Оріона». Годинник на вежі показував 23:58, хоча телефон — пів на дванадцяту. Клуб уже почав відділяти власний час.

Перед бічними дверима Даміан зупинився.

— Усередині можуть говорити голосом Лани. Можуть показати справжній спогад із неправдивим продовженням. Якщо сумніваєтеся, торкаєтеся моєї руки двічі.

— А ви?

— Що я?

— Там може бути ваш батько. Або ніч, якої ви не пам’ятаєте.

Він не відповів одразу.

— Тоді назвете сьогоднішню дату й запитаєте, де я стою.

— Навіщо друге?

— Щоб я подивився не в минуле.

Вони обмінялися листівками. Так вимагав вхід: бажання гостя тримала людина, якій він погоджувався довірити вихід. Під Міриними пальцями опинився зелений ключ, під Даміановими — напис про сестру.

Опівночі бічні двері театру відчинилися.

Зовні «Оріон» був обтягнутий будівельною сіткою. За бічними дверима сяяв мармуровий хол, у дзеркалах відбивалися не обличчя, а давні бажання, під стелею плавали скляні риби. Гардеробниця забрала пальто і тихо сказала Мірі:

— Не підходьте до дзеркал. Вони сьогодні голодні.

У колишньому партері стояли круглі столики. На сцені співала жінка в срібній сукні, проте голос виникав просто в пам’яті. Міра почула літо, липкий персиковий сік на долонях і Ланин сміх — схожий, але не її. Захисна каблучка нагрілася, відділивши підробку.

За сусіднім столиком продавали спогад про море. Покупець поклав пальці на блакитну пластинку, заплющив очі й усміхнувся; продавчиня навпроти зблідла й забула, як називається місто її дитинства. Офіціант записав обмін у тонку книгу, не поцікавившись, чи розуміє жінка остаточність угоди.

— Це законно? — спитала Міра.

— Тут цього досить, — відповів Даміан. — Скажи вголос, чого хочеш і що віддаси, — і Клуб запише угоду.

— Вона не знає, що втратила.

— Поки не вийде звідси.

— Вона навіть не знає, чого позбулася. Яка це згода?

— Та, яку Рада погодилася вважати достатньою.

Міра оглянула столики. За одним чоловік нюхав чужий похоронний бузок, за іншим дівчина приміряла сміливість перед освідченням і сміялася на пів тону вище, ніж треба. Офіціант тим часом міняв серветки й підливав воду. Тут навіть найгірше подавали на чистій таці.

Лев чекав біля бару з келихом, з якого не пив.

— Нора виступала в нижній залі для старих родин, — повідомив він. — Разом із чоловіком на ім’я Сильвен.

Даміан зблід.

— Сильвен був моїм інформатором. Два роки тому його знайшли без язика й пам’яті.