Розділ 10. Порожня співачка

РОЗДІЛ 11

ГОРИЩЕ БІЛЯ ВОКЗАЛУ

Незаконний ліфт вивів їх у шафу з зимовими пальтами. Лев відчинив дверцята, і Міра першою побачила рудого кота, який сидів на валізі та дивився на прибулих без жодного схвалення.

— Це Гриша? — запитала вона.

— Це його керівництво, — відповів Лев.

Кота звали Мак. Він зістрибнув на підлогу, обнюхав Норину сукню й одразу відійшов до темного кутка. Там його тінь стала завеликою для звичайної тварини: розгорнула шість лап, провела хвостом по стінах і перевірила захисні знаки.

Гриша Кіт з’явився зі сходів із двома ковдрами й чайником.

— Я погоджувався на одну поранену людину, — сказав він. — А вас п’ятеро, один незаконний ліфт і кіт уже незадоволений.

— Коли він задоволений? — запитав Лев.

— Це сімейна інформація, яка точно не стосується названих гостей.

Горище містилося над старою друкарнею. Похилі балки були списані іменами попередніх мешканців, але жодне не зберігалося довше доби. Вікна виходили на вокзальні колії, у підлозі гули потяги. Гриша пояснив правила: не називати адресу, не відчиняти вікно після третього гудка, не обіцяти котові рибу, якщо риби немає.

— Останнє магічне? — уточнила Ася.

— Ні. Просто небезпечне.

Нору поклали в дальній кімнаті. Ася розвела у воді чорну сіль і змусила кожного назвати по одному спогаду, який належав тільки йому. Так захист відрізняв гостей від оболонок.

Лев назвав запах дідової майстерні після дощу. Гриша — перший раз, коли Мак приніс йому не мишу, а срібний зуб. Даміан довго мовчав, потім сказав:

— Зелена фарба на дверях материного дому. Влітку вона липла до пальців.

Міра назвала Лану в шість років, із двома різними косами, бо мати втомилася переробляти першу. Захист прийняв спогад, але лампа над Нориним ліжком блимнула. Сестра була вплетена надто глибоко в медальйон.

— Інший, — попросила Ася.

Міра згадала перший день самостійної роботи в Архіві. Вона переплутала нейтралізувальну сіль із цукром і майже півтори години намагалася привести кавову ложку до ладу — та чадила, мов підгоріла пательня, і ніяк не хотіла вгамуватися. Цей спогад був недавній, незручний і цілком її.

Лампа засвітилася рівно.

Даміан глянув на неї.

— Ложка комусь розповіла?

— Тільки Еліасові. Він був достатньо шляхетний, щоб сміятися в іншій кімнаті.

— Змінюю оцінку Архіву на пів пункту.

Ася відкрила в Нори за вухом тонкий розріз. Усередині не було крові — лише порожній канал, оброблений білою сіллю.

— Через це виймали голосові звички, — пояснила вона. — Людина може забути слова, але спосіб дихати перед мовленням чи піснею лишається. У неї забрали й це.

Міра сіла біля ліжка. Норині руки лежали поверх ковдри долонями донизу, обидві під однаковим кутом. Жива людина давно б поворухнула затерплими пальцями. На безіменному пальці біліла смуга від каблучки, але самої прикраси не було.

— Вона була одружена?

Даміан перевірив справу на планшеті.

— Ні. Принаймні офіційно.

— Каблучку могли зняти в Клубі, — сказав Лев. — Там прикраси використовують як заставу за спогад.

Міра залишила Нору в спокої й торкнулася мідного ґудзика на її рукаві. Річ запам’ятала поспішні пальці співачки. Нора пришивала ґудзик перед дзеркалом у гримерці, а поруч Лана намотувала на долоню червону нитку.

— Якщо я не повернуся, — сказала Нора, — вона знайде тебе через медальйон.

— Не давай Морро торкнутися фотографії, — відповіла Лана. — Він ще думає, що шукає сховище. Нехай не зрозуміє, що сховище шукає її.

Відбиток змінився. Нора стояла на сцені, у першому ряду сиділа жінка зі срібним волоссям і перловою каблучкою. Поруч — Сильвен у білому шарфі; руки лежали на колінах, зате губи беззвучно повторювали Норину пісню.

Після виступу Нора сховала каблучку під дошкою сцени. На внутрішньому боці було вигравійовано: «Сильвену — за першу правду».

Міра відпустила ґудзик.

— Вона знала Сильвена. Каблучка під сценою.

Даміан заніс деталі до паперового блокнота, не в електронну справу.

— Ви знаєте це ім’я? — запитала Міра.

— Він працював у Клубі. Два роки тому передав мені список людей, у яких Колекціонери купували дитячі спогади. Наступного дня його знайшли мертвим біля річки.

— А тіло?

— Зникло з моргу до розтину.

— І це нікого не здивувало?

— Здивувало. Потім троє працівників забули зміну, а камера показала порожній коридор.

Нора ворухнула пальцями. Один раз, другий. Відтворила на ковдрі мелодію чотирьох нот — ту саму, якою відкрила Оленин маршрут.