Розділ 6. Вартовий

РОЗДІЛ 6

ВАРТОВИЙ

До світанку Даміан устиг тричі наказати Мірі їхати додому й один раз — не виходити з Архіву. Вона проігнорувала всі чотири вказівки, проте погодилася поїхати до Асі. Аптека «Полин» мала незалежний захисний контур, а опік почав пульсувати в такт руху потягів під містом.

Даміан чекав із ними під козирком. Дощ завис у повітрі дрібним пилом. Ася, яку Міра витягла з ліжка о третій ночі, загорнулася у зелений плащ і дивилася на слідчого з недовірою людини, що звикла читати протипоказання раніше за назву препарату.

— Медальйон у вас? — запитала вона.

— У сховищі Вартових.

— Тоді чому її рука досі пахне десятком мерців?

Даміан не образився. Простягнув Асі тонку чорну візитівку.

— Якщо мітка заговорить, телефонуйте. Не намагайтеся відтинати її повністю.

— Я п’ятнадцять років лікую рани пам’яті.

— А я десять років бачу, що стається після неправильного лікування.

— Ви завжди так знайомитеся з жінками?

— Лише коли одна з них позначена забороненим артефактом, а друга вже вирішила, що я їй не подобаюся.

Ася сховала візитівку.

— Принаймні не дурний.

Міра дочекалася, поки Даміан відійде до машини, й сказала:

— Він знав Лану.

— Раптово. Звідки у тебе така певність?

— Моє запитання його зачепило. І точно нНе так, як чіпляє чужа справа.

— Це ще не доказ.

— Тому я не звинувачую. Принаймні поки що.

Даміан зачинив дверцята автівки, але не рушив. Кілька секунд дивився на них крізь мокре скло, ніби обмірковував, чи не простіше все-таки посадити Міру під варту.

— Ти дивишся на нього як на підозрюваного, — сказала Ася. — І вже почала шукати причини, чому він може бути невинний.

— Не вигадуй.

— Це ж моя робота, я відьма.

Аптека містилася у провулку Лисячий Хвіст. Для звичайних клієнтів там продавали трав’яні чаї, мазі від суглобів і креми, що чесно обіцяли лише зволоження. А от за бордовою шторою починалася інша частина «Полину»: мідні в’язки під стелею, колекція відьомських трав, темні флакони, захисні знаки у штукатурці й шафа, яку не можна було відчиняти після заходу сонця.

Ася посадила Міру біля робочого столу, оглянула опік крізь відьомську лінзу й дістала срібний ніж без руків’я.

— Не бійся, боляче не буде, — сказала вона.

— Ти так говориш, коли вже пізно тікати.

Лезо не розрізало шкіру — воно лише обережно підчепило тонку чорну нитку, що ворушилася під нею. Коли Ася витягла нитку назовні, у кімнаті заговорили десятки голосів. Хтось кликав матір. Хтось просив не забирати літо. Один чоловік повторював адресу, ніби боявся забути дорогу додому.

Ася накрила нитку мискою із сіллю. Шепіт стих.

— Це не мітка медальйона, — сказала вона. — Це гачок тих, кого в ньому тримали. Тебе використали як живий вихід.

— Можеш прибрати?

— Приглушити на кілька днів. Повністю відріжу — можемо втратити слід до джерела.

— Тоді не відрізай.

— Я знала, що ти це скажеш. І вже втомилася злитися.

Поки Ася готувала пов’язку, Міра розповіла про Нору, «Північну» та напис Лани. Відьма слухала мовчки, лише раз перепитала точне формулювання: «Знайди шов». Потім принесла стару карту метро й розгорнула на столі.

Офіційна схема закінчувалася за дві станції до «Північної», тоді як на відьомській під нею сходилися три лінії: архівна, договірна й так звана нульова, якої фізично не існувало.

— Тут колись укладали міські угоди, — сказала Ася. — Не на станції. Глибше. Метро проклали над старим вузлом, а коли почалися зникнення, вузол просто закрили разом із людьми, які про нього знали.

— Лана знала.

— Або дізналася.

Дзвіночок над вхідними дверима дзенькнув низько і тривожно.

Ася сховала карту. Міра взяла чавунну ступку, бо іншої зброї під рукою не було.

З-за штори вийшов Лев Арден — артефактор, конкурент і людина, якій Міра колись розбила ніс каталогом амулетів. Темно-синє пальто було сухим, усмішка — звично нестерпною, але під лівим оком темнів свіжий синець.

— Доброго ранку, Воронець.

— Уже ні.

Лев побачив її долоню і перестав усміхатися.

— Отже, медальйон справді потрапив до тебе.

— Хто розповів?

— Людина, яка вже не зможе повторити.

Він зняв рукавичку. На зап’ястку був такий самий опік, але давній і погано загоєний.

— Рік тому Морро дав мені відновити один накопичувач. Я відмовився, але встиг торкнутися. Відтоді Колекціонери знають моє ім’я.