Розділ 5. Квартира без четверга

РОЗДІЛ 5

КВАРТИРА БЕЗ ЧЕТВЕРГА

Даміан наполіг, щоб перед аптекою вони заїхали до Міри: Асі знадобиться особистий якір, річ, яка ніколи не належала Ладі й не торкалася медальйона. Здавалося б, чого простіше — у квартирі дві кімнати й тільки одна зникла сестра. Та Міра подумки перебрала речі й розсердилася: після Ладиного зникнення вона майже перестала розрізняти, кому що належало, зате чудово пам’ятала, про кого кожна дрібниця нагадувала.

Вона жила на п’ятому поверсі будинку з вузьким внутрішнім двором. Ліфт не працював від минулої зими, на другому поверсі пахло пральним порошком, на четвертому хтось залишив біля дверей пакет яблук із запискою «беріть». Усе було звичайним, доки Міра не вставила ключ у замок.

Ключ повернувся тричі замість двох.

— Учора було два, — сказала вона.

Даміан відсунув її від дверей.

— Хтось заходив?

— Сусідка годує рибок, коли я затримуюся. Але в неї інший ключ.

Він провів знаком Вартового вздовж одвірка. На металі проступили відбитки: Міра, літня жінка з поверху нижче, Лада — старий, майже стертий, — і ще один, без імені. Білий овал долоні.

— Вони вже тут були, — сказав Даміан.

— Тоді чому не забрали мене вчора?

— Можливо, шукали не вас.

Міра відчинила двері сама, перш ніж він набрав повітря для чергової заборони. Квартира мала порогову угоду: непроханий гість міг увійти, але не міг винести річ, яку господиня називала своєю. Можливо, це й не робило Мірин учинок розумним, зате дозволяло не називати його цілком безглуздим.

У передпокої все стояло на місці. Сіре пальто на гачку, дві пари черевиків, парасоля з поламаною спицею. На підлозі лежав чек із крамниці, якого Міра не пам’ятала. Дата — наступний четвер, хоча сьогодні цей день лише почався.

— Не торкайтеся, — сказав Даміан.

— Ви справді вважаєте, що я не засвоїла цю фразу?

— Вважаю, що засвоїли й не надали їй практичної цінності.

Вони пройшли кімнати разом. У кухні на столі стояли дві чашки. Одна Мірина, друга Ладина — жовта, зі сколом біля ручки. Міра не користувалася нею три роки. Тепер на дні лишився свіжий слід чаю.

Поряд лежав календар. Понеділок, вівторок, середа, порожнє місце, п’ятниця. Четвер вирізали з кожного тижня за останній місяць.

— Чому четвер? — запитав Даміан.

— Лада зникла у вівторок.

— А ваша мати?

— Померла в суботу. Принаймні так написано в документах.

Даміан оглянув краї вирізів.

— Папір не різали. Дні забрали з пам’яті календаря. Хтось шукав подію, точну дату якої не знав.

У Ладиній кімнаті пахло пилом і сухою м’ятою. Міра не перетворила її на вівтар: постіль була знята, книжки стояли в коробках, одяг частково віддали. Але письмовий стіл лишився таким, як у день зникнення. На лампі висів червоний шнурок, у шухляді лежали квитки, старі батарейки, списана ручка.

Даміан зупинився на порозі.

— Можете ввійти, — сказала Міра. — Вона не любила, коли люди зависали у дверях.

— Ви певні?

— Ні. Але нам потрібні докази.

Він надягнув тонкі рукавички й дочекався, доки Міра сама покаже потрібну шухляду. Вона це помітила. Дуже невчасно: сердитися на нього стало трохи важче.

Під час ретельного обшуку у столі знайшли не лише те, що Міра вже бачила, раз по раз  перебираючи речі. Якщо записник із рецептами дешевих страв, купку дівчачих дрібниць і старий рахунок за світло, який вона чомусь так і не викинула, вже були багаторазово перебрані й оглянуті нею, то конверт, приклеєний під нижньою шухлядою, Міра зараз бачила вперше.

На ньому почерком Лади було написано: «Мірі, якщо я знову вирішу, що впораюся сама».

Міра впізнала почерк, але конверт явно прикріпили тут не так давно, точно не три роки тому. Клеї був застиглий, але не засохлий, а пил навколо був стертий білою рукавичкою.

— Вони хотіли, щоб ви це знайшли, — сказав Даміан.

— Або Лада залишила раніше, а вони шукали.

Усередині лежала фотографія будинку з зеленими дверима, трамвайний квиток без номера і список дат. Усі припадали на четвер. Біля останньої — за два дні до Ладиного зникнення — стояло ім’я «Нора».

На звороті фото молодша сестра написала: «Якщо Рей не пам’ятає, спитай у його матері».

Даміан прочитав через Мірине плече. Відступив так швидко, що зачепив стілець.

— Ви знаєте цей будинок.

— Знав.

— Там живе ваша мати?

— Жила дев’ять років тому.

— Ви не перевіряли?

— Вона не хоче мене бачити.

— Це не відповідь на запитання.

— Ні, не перевіряв.

У його голосі не було таємничості. Була стара, незручна провина, яку він не встиг прикрити службовою стриманістю.