Розділ 5. Квартира без четверга

РОЗДІЛ 5

КВАРТИРА БЕЗ ЧЕТВЕРГА

Даміан наполіг, щоб перед аптекою вони заїхали до Міри: Асі знадобиться особистий якір, річ, яка ніколи не належала Лані й не торкалася медальйона. Здавалося б, чого простіше — у квартирі дві кімнати й тільки одна зникла сестра. Та Міра подумки перебрала речі й розсердилася: після Ланиного зникнення вона майже перестала розрізняти, кому що належало, зате чудово пам’ятала, про кого кожна дрібниця нагадувала.

Вона жила на п’ятому поверсі будинку з вузьким внутрішнім двором. Ліфт не працював від минулої зими, на другому поверсі пахло пральним порошком, на четвертому хтось залишив біля дверей пакет яблук із запискою «беріть». Усе було звичайним, доки Міра не вставила ключ у замок.

Ключ повернувся тричі замість двох.

— Учора було два, — сказала вона.

Даміан відсунув її від дверей.

— Хтось заходив?

— Сусідка годує рибок, коли я затримуюся. Але в неї інший ключ.

Він провів знаком Вартового вздовж одвірка. На металі проступили відбитки: Міра, літня жінка з поверху нижче, Лана — старий, майже стертий, — і ще один, без імені. Білий овал долоні.

— Вони вже тут були, — сказав Даміан.

— Тоді чому не забрали мене вчора?

— Можливо, шукали не вас.

Міра відчинила двері сама, перш ніж він набрав повітря для чергової заборони. Порогова угода впускала непроханих гостей, але не випускала з річчю, яку господиня вважала своєю. Даміан міг і далі дивитися на неї як на безвідповідальну дурепу, та всередину вона вже зайшла.

У передпокої все стояло на місці. Сіре пальто на гачку, дві пари черевиків, парасоля з поламаною спицею. На підлозі лежав чек із крамниці, якого Міра не пам’ятала. Дата чеку — наступний четвер.

— Не торкайтеся, — сказав Даміан.

— Ви справді вважаєте, що я не засвоїла цю фразу?

— Засвоїли. Тільки користі з цього, бачу, жодної.

Вони пройшли кімнати разом. У кухні на столі стояли дві чашки. Одна Мірина, друга Ланина — жовта, зі сколом біля ручки. Міра не користувалася нею три роки, та тепер на дні лишився свіжий слід чаю.

Поряд лежав календар. Понеділок, вівторок, середа, порожнє місце, п’ятниця. Четвер вирізали з кожного тижня за останній місяць.

— Чому четвер? — запитав Даміан.

— Лана зникла у вівторок.

— А ваша мати?

— Померла в суботу. Принаймні так написано в документах.

Даміан оглянув краї вирізів.

— Папір не різали. Дні забрали з пам’яті календаря. Хтось шукав подію, точну дату якої не знав.

У Ланиній кімнаті пахло пилом і сухою м’ятою. Міра не перетворила її на вівтар: постіль була знята, книжки стояли в коробках, одяг частково віддали. Але письмовий стіл лишився таким, як у день зникнення. На лампі висів червоний шнурок, у шухляді лежали квитки, старі батарейки, списана ручка.

Даміан зупинився на порозі.

— Можете ввійти, — сказала Міра. — Вона не любила, коли люди зависали у дверях.

— Ви певні?

— Ні. Але ж нам потрібні докази, тому шукатимемо разом.

Він надягнув тонкі рукавички й дочекався, доки Міра сама покаже потрібну шухляду. Вона це помітила. Дуже невчасно: сердитися на нього стало трохи важче.

У столі знайшли записник із рецептами дешевих страв, рахунок за світло і, раптово, конверт, приклеєний під нижньою шухлядою. На ньому Лана написала: «Мірі, якщо я знову вирішу, що впораюся сама».

Міра впізнала почерк, але не повірила у знахідку, бо конверт вочевидь прикріпили недавно: пил навколо був стертий білою рукавичкою, а клеї добряче застиг, але не засох.

— Вони хотіли, щоб ви це знайшли, — сказав Даміан.

— Або Лана залишила раніше, а вони шукали.

Усередині лежала фотографія будинку з зеленими дверима, трамвайний квиток без номера й список дат. Усі припадали на четвер. Біля останньої — за два дні до Ланиного зникнення — стояло ім’я «Нора».

На звороті фото молодша сестра написала: «Якщо Рей не пам’ятає, спитай у його матері».

Даміан прочитав через Мірине плече і відступив — так швидко, що зачепив стілець.

— Ви знаєте цей будинок.

— Колись знав. Коли ще мав там ключ.

— Там живе ваша мати?

— Дев’ять років тому.

— Ви не знаєте, чи мешкає вона там і досі? Хіба не перевіряли?

— Вона мені ніколи не відчинить.

— Це не відповідь на запитання.

Даміан глянув на фотографію зелених дверей. — Ні. Не перевіряв.

У його голосі не було таємничості. Була стара, незручна провина, яку він не встиг прикрити службовою стриманістю.

Міра поклала фотографію на стіл.