Розділ 4. Друге тіло

РОЗДІЛ 4

ДРУГЕ ТІЛО

Другу жертву знайшли в трамвайному диспетчерському пункті на Береговій. До будівлі вели три сходинки, стерті посередині тисячами підошов, і пандус, який узимку перетворювався на крижану гірку. Над входом горіла табличка «Стороннім заборонено», хоча двері стояли навстіж.

Міра вийшла з машини слідом за Даміаном.

— Я казав залишитися в Архіві, ви не погодилися. То побудьте хоч зараз, пані Міро, у машині.

— А я пояснила, що медальйон тягне мене за вами. І раз я все одно тут, то можу чимось допомогти, як спеціаліст.

Резон у її словах був — її дар дозволяв підхопити навіть найлегший слід і розкрити його видіннями пам'яті. Даміан на секунду втомлено прикрив очі й повільно видихнув.

Відвезти її окремо вони вже пробували: за першим перехрестям у водія заболіли всі зуби, а Міра на двадцять секунд забула, якою рукою пише. Та й зараз знак на Міриній долоні пульсував у тому самому ритмі, що срібна печать на кришці.

— Усередині тримайтеся за мною, — врешті-решт сказав Даміан.

— Це справді потрібно чи вам просто подобається командувати?

— Вважайте це практичною порадою. Для другого мені бракує сну.

Загиблу звали Олена Ратуш. П’ятдесят два роки, диспетчерка нічної зміни, жодного зареєстрованого дару. Вона сиділа біля пульта, поклавши руки поверх журналу руху. Чашка з липовим чаєм була повна, на блюдці лежала нерозгорнута цукерка. На моніторах повторювався запис із порожньої трамвайної зупинки.

Патологоанатом Вартових, кремезна жінка з коротким сивим волоссям, підняла Оленину повіку.

Чорні літери в райдужці складалися в час: 03:16.

— Померла приблизно тоді, — сказала вона. — Серце зупинилося після глибокого вилучення. Окремим спогадом тут не обійшлися: вийняли послідовність, яка тримала решту.

— Яку? — запитала Міра.

— Дорогу. Вона перестала пам’ятати, звідки прийшла й куди мала повернутися. Організм сприйняв це як відсутність наступної миті.

На столі стояла рамка з фотографією: Олена, молода жінка в окулярах і хлопчик років десяти на березі моря. Обличчя хлопчика було стерте не знімком — погляд зісковзував із нього, залишаючи білу пляму вже в пам’яті спостерігача.

Міра відвернулася.

— Родина?

— Син і сестра, — відповів оперативник. — Син загинув у аварії дванадцять років тому. Після похорону Олена проходила офіційне пом’якшення травми.

— Офіційне не означає повне вилучення дороги додому.

—За документами забрали тільки останню годину в лікарні.

Даміан перегорнув журнал. Записи йшли рівним почерком один за одним: номери вагонів, затримки, несправні стрілки. На сторінці перед смертю Олена тричі записала один маршрут — «Нульовий». У міській мережі такого не було.

— Камери? — запитав він.

Оперативник показав на монітори.

— Усі вісім транслюють одну зупинку. Архіву запису немає.

Міра підійшла ближче. Порожня платформа на екрані була стара: дерев’яна лавка, круглий ліхтар, табличка без назви. Дощ ішов навскіс. Кожні сім секунд на дальньому краї з’являлася жіноча постать у червоному пальті, але камера одразу перескакувала на початок.

— Зупиніть на шостій секунді.

Технік спробував, та відео не підкорилося повзунку.

Міра дістала голку для роботи з кіноплівкою — тонший різновид реставраторського щупа — і торкнулася металевої рамки монітора. Звичайні екрани погано зберігали пам’ять зображення, та цей вісім разів повторював ту саму мить. Вона сподівалася, що за таку кількість повторень відбиток устиг утертися в корпус.

Її накрив запах мокрої вовни. Олена сиділа сама, коли до пункту ввійшла Нора Вейл у червоному пальті. Співачка поклала на стіл трамвайний жетон і спитала, чи досі ходить вагон до «Північної».

— Ви помилилися, — відповіла диспетчерка. — Такої станції немає.

— Ви возили туди людей після закриття.

Олена зблідла. Взяла жетон, перевернула. На звороті був вибитий знак — дев’ять кіл навколо порожнього центру.

— Я нічого не пам’ятаю.

— Через це й прийшла. Лана сказала, що дорога лишається в ногах, навіть коли її виймають із голови.

Нора наспівала чотири ноти. Права стопа Олени смикнулася під столом: натиснула невидиму педаль, а ліва рука повернула уявну стрілку. На старому пульті засвітився маршрут, якого не було на схемі.

Тоді у вікні за спиною Нори з’явилася біла рукавичка.

Відбиток урвався.

Міра відсмикнула руку. Даміан підхопив її під лікоть, не даючи вдаритися об стіл.

— Що побачили?

Вона переповіла. На імені Нори чорний футляр у коридорі відгукнувся глухим дзвоном.

Даміан попросив техніка зняти задню панель пульта. Усередині, між дротами, лежав старий трамвайний жетон. На одному боці — дев’ять кіл, на другому — вигравійована літера «Н».