Розділ 3. Мертвий посередник

РОЗДІЛ 3

МЕРТВИЙ ПОСЕРЕДНИК

Поки знизу піднімалися Вартові, Ігор ще раз оглянув чистий прямокутник на стіні, опік і відкритий медальйон. Врешті-решт роздратовано цокнув язиком і невдоволено сказав:

— Я викличу тих, кому за це доплачують.

— Мені теж доплачують.

— Вам — за реставрацію. За смерть у посадовій інструкції нічого немає.

Міра повірила на слово. Обмотала і саму скриньку блокувальною тканиною, сховала фотографію в кишеню й спустилася разом з Ігорем. У холі Архіву вже стояли двоє Вартових. Один опечатував турнікет, другий розмовляв із керівником зміни. Третій чекав біля виходу.

Високий, у темному пальті, змоклому на плечах. На вигляд йому було років тридцять п’ять. Він мав коротке темне волосся, а під втомленими сірими очами пролягли темні кола. На правій манжеті темніла засохла пляма, а комір був застебнутий не на той ґудзик.

— Мирослава Воронець?

— Залежить від того, хто питає.

— Слідчий Даміан Рей. Відділ злочинів пам’яті.

Він показав знак. Справжній: срібна риска на чорному металі рухалася вслід за поглядом, проте Міра все одно не віддала йому згорток.

— Звідки ви знали, що треба приїхати?

— Власника медальйона знайшли мертвим сорок хвилин тому.

Даміан запропонував залишити її під охороною Архіву. Міра натомість показала опік: знак на шкірі темнів щоразу, коли футляр відносили далі ніж на кілька метрів. Оперативник, який спробував винести медальйон до машини, повернувся з носовою кровотечею й чужим спогадом про пологи. Після цього Рей перестав називати її присутність забаганкою.

— Їдете як консультантка, — сказав він. — До тіла не наближаєтеся, речей не торкаєтеся, мої накази виконуєте з першого разу.

— В останньому пункті ви вже бачите слабке місце угоди.

— Бачу навіть кілька.

__________

Олександр Морро лежав у власному кабінеті на вулиці Грейв, чотирнадцять. Двері були замкнені зсередини, на столі холола кава, а на екрані ноутбука світився недописаний лист до Архіву. Причиною смерті могла б стати зупинка серця, якби не чужі спогади, що заполонили квартиру.

Їх Міра почала бачити ще на сходах. На другому поверсі вона раптом зрозуміла, що запізнюється на іспит, якого ніколи не складала. На третьому запахло полуничним милом із чужої ванної. Біля дверей Морро в голові засміялася дитина, якої тут ніколи не було.

На Даміановому обличчі лежала втома людини, яка за ніч устигла вислухати забагато поганих ідей. Мірину він, схоже, вже впізнавав.

— Не торкайтеся нічого.

Морро сидів у кріслі, відкинувши голову. Чоловік років п’ятдесяти, доглянуті руки, дорога сорочка, на лівому зап’ястку бліда смуга від знятого годинника. Вираз обличчя був спокійним, проте на райдужках проступили крихітні чорні літери.

На стіні висіли десятки порожніх рамок. Не картини — місця, звідки щось забрали. Біля книжкової шафи Даміан знайшов соляний пил, під столом — клаптик червоної нитки. Міра розгорнула блокувальну тканину на відстані. Медальйон тихо задзвенів, і пальці мерця смикнулися в його бік.

— Накопичувач, — сказав Даміан.

— Їх знищили після Угоди.

— Частину. Решту розібрали на деталі й занесли до закритих реєстрів. І хтось, схоже, навчився збирати їх знову.

Накопичувачі могли втримувати вирвану пам’ять окремо від людини. Колись ними лікували травми, доки не з’ясувалося, що чужий перший поцілунок продається дорожче за знеболення, а передсмертний жах викликає залежність. За зберігання такого артефакту у Вельську позбавляли дару.

Міра витягла з кишені фотографію і мовчки показала Даміанові.

Віннахилився до фотографії, тримаючи руки при собі. Поглядом він зупинився на Ланиному обличчі, і його щелепа ледь помітно напружилася.

— Ви знаєте Лану.

— Знав справу.

— Справу знати й Лану знати — різні речі.

— Для початку — досить.

Палець у чорній рукавичці завмер над краєм фотографії. Надто коротко для вагання, зате досить для Міри: так пам’ять відсмикується від імені, до якого їй заборонили торкатися.

— Ви були на «Північній»?

Даміан повільно перевів погляд на неї.

— Звідки це запитання?

— Дівчина з медальйона бігла там.

— Яка дівчина?

— Не Лана. Та, що на фотографії.

Не знімаючи рукавички, він обережно взяв фото і підійшов до лампи.

— Нора Вейл.

— Хто вона?

— Співачка Клубу Півночі. Зникла вчора після виступу.

Міра озирнулася на мертвого Морро.

— Отже, він мав річ зі спогадом зниклої вчора жінки та фотографією моєї сестри, але ви все ще збираєтеся сказати, що це не моя справа?