Розділ 3. Мертвий посередник

РОЗДІЛ 3

МЕРТВИЙ ПОСЕРЕДНИК

Міра не стала перевіряти. Вона мовчки підхопила сумку, запхнула конверт із фотографію до кишені та спустилася разом з Ігорем. У холі Архіву вже стояли двоє Вартових. Один опечатував турнікет, другий розмовляв із керівником зміни. Третій чекав біля виходу.

Високий, у темному пальті, змоклому на плечах. Років тридцяти п’яти, коротке темне волосся, сірі очі. На правій манжеті темніла засохла пляма, а комір був застебнутий не на той ґудзик.

— Мирослава Воронець?

— Залежить від того, хто питає.

— Слідчий Даміан Рей. Відділ злочинів пам’яті.

Він показав знак. Справжній: срібна риска на чорному металі рухалася вслід за поглядом. Міра все одно не віддала йому згорток.

— Звідки ви знали, що треба приїхати?

— Власника медальйона знайшли мертвим сорок хвилин тому.

Даміан запропонував залишити її під охороною Архіву. Міра натомість показала опік: знак на шкірі темнів щоразу, коли футляр відносили далі ніж на кілька метрів. Оперативник, який спробував винести медальйон до машини, повернувся з носовою кровотечею і чужим спогадом про пологи. Після цього Рей перестав називати її присутність забаганкою.

— Їдете як консультантка, — сказав він. — До тіла не наближаєтеся, речей не торкаєтеся, мої накази виконуєте з першого разу.

— В останньому пункті ви вже бачите слабке місце угоди.

— Бачу кілька.

Олександр Морро лежав у власному кабінеті на вулиці Грейв, чотирнадцять. Двері були замкнені зсередини, на столі холола кава, а на екрані ноутбука світився недописаний лист до Архіву. Причиною смерті могла б стати зупинка серця, якби не чужі спогади, що заповнили квартиру.

Міра відчула їх ще зі сходів. На другому поверсі її раптом охопила певність, що вона запізнюється на іспит. На третьому запахло яблучним милом із чужої ванної. Біля дверей Морро в голові пролунав сміх дитини, якої тут ніколи не було.

— Ви мали відвезти мене додому, — нагадала вона Даміанові.

— Я намагався.

— Ви сказали: «Чекайте в машині».

— Це була зрозуміла інструкція.

— Через це я й не повірила, що вона адресована мені.

Він подивився на неї без роздратування. Гірше — з передбачуваною втомою.

— Не торкайтеся нічого.

Морро сидів у кріслі, відкинувши голову. Чоловік років п’ятдесяти, доглянуті руки, дорога сорочка, на лівому зап’ястку бліда смуга від знятого годинника. Вираз обличчя був спокійним, проте на райдужках проступили крихітні чорні літери.

На стіні висіли десятки порожніх рамок. Не картини — місця, звідки щось забрали. Біля книжкової шафи Даміан знайшов соляний пил, під столом — клаптик червоної нитки. Міра розгорнула блокувальну тканину на відстані. Медальйон тихо задзвенів, і пальці мерця смикнулися в його бік.

— Накопичувач, — сказав Даміан.

— Їх знищили після Угоди.

— Частину. Решту розібрали на деталі й занесли до закритих реєстрів. Хтось навчився збирати їх знову.

Накопичувачі могли втримувати вирвану пам’ять окремо від людини. Колись ними лікували травми, доки не з’ясувалося, що чужий перший поцілунок продається дорожче за знеболення, а передсмертний жах викликає залежність. За зберігання такого артефакту у Вельську позбавляли дару.

Міра показала фотографію.

Даміан не торкнувся її. Лише глянув — і на мить стиснув щелепи.

— Ви знаєте Ладу.

— Знав справу.

— Справу знати й Ладу знати — різні речі.

— Для початку — досить.

Його видала пауза. Міра надто багато років працювала з відбитками, щоб не помічати, як пам’ять людини відштовхує певне ім’я.

— Ви були на «Північній»?

Даміан повільно перевів погляд на неї.

— Звідки це запитання?

— Дівчина з медальйона бігла там.

— Яка дівчина?

— Не Лада. Та, що на фотографії.

Він забрав фото в рукавичці й підійшов до лампи.

— Нора Вейл.

— Хто вона?

— Співачка Клубу Півночі. Зникла вчора після виступу.

Міра озирнулася на мертвого Морро.

— Отже, він мав річ зі спогадом зниклої жінки й фотографією моєї сестри, але ви все ще збираєтеся сказати, що це не моя справа?

— Саме так.

Даміан узяв блокувальний футляр, поклав усередину медальйон і провів пальцем по замку. Срібні знаки згасли.

Міра відчула короткий біль у долоні. З-під шкіри проступила чорна нитка й одразу зникла.

Даміан устиг побачити.

— Покажіть руку.