Великий Луг

Великий Луг

(роман)

Селище Великий Луг на Дніпровській трасі під Києвом існує з незапам'ятних часів, але будинку Леонтовичей там немає. Сім'я Леонтовичей з усіма їхніми предками і нащадками, сусідами і знайомими - авторська вигадка. Будь-які буквальні збіги ненавмисні і випадкові.

Частина перша

Зверху мені видно, як у чорнильно-темному озері відбивається мій літак, одномоторний «Сессна».

Розвертається піді мною багатобарвний ворзельський пейзаж. Серпень, але ліс уже жовтіє. Церква біла. Цвинтар зелений. На лузі cтіг. На траві засмагає дівчина у купальнику. Вона дивиться на літак і махає мені рукою. І тут щось гуркотить, і мотор замовкає.

Усе сталося так швидко, що я навіть не встиг злякатися. Я тільки зрозумів: зараз літак розіб'ється і я помру, а треба ще встигнути додумати якусь думку. Обов'язково треба встигнути додумати. Адже я думав про щось дуже важливе. Аби тільки згадати про що. Ага. Згадав. Хто я? Про це я думав. Хто я? Взагалі, що таке я?

Літак круто пікірує та зникає за лісом. Вибух. Багряна заграва. Піднімається до неба густий чорний дим.

От і все. Мене немає.

А політ продовжується. Поки я не додумаю, про що думав, політ продовжується. Поки не додумаю, час зупинився.

Чорний дим на місці катастрофи залишився позаду, і політ продовжується.

Над лісом. Над закрутом річки.

За річкою село. Картопляне поле. Сміттєзвалище.

Про що я думав? Ну так, звичайно, хто я? Що таке моє я? Чорт знає скільки років живу на світі і не розумію найпростішої речі - де я закінчуюсь і починається все інше. Де межа між мною і цим селом, цим картопляним полем, цим лісом і цим сміттєзвалищем?

Політ продовжується. Піді мною щит із рекламою французької косметики. За ним новенькі особняки багатих, справжні замки з вежами та блискучими на сонці мідними дахами. За ними залізниця, станція електрички з наметами та ринком, скляні ряди парників, старе дачне селище, високі сосни, а ось і наш будинок.

Де кордон між мною та Великим Лугом? Цей будинок - наш уже понад сто років. Значить, цей будинок теж певною мірою я. А поряд будинок Гречків, особняк за цегляним парканом із залізною брамою. Вони теж живуть тут із незапам'ятних часів. Виходить, наші сусіди Гречко це теж трошки я.

Будинок Гречко, величезний, кам'яний, збудований на місці старого нещодавно. А наш будинок той самий, що сто років тому, тільки обріс верандами, балкончиками і мансардами.

Ось усі наші сидять за столом у просторій закопченій кухні з дубовими шафами та полицями, заставленими в різні часи та різними поколіннями керамікою, закордонними пляшками, міддю та глечиками. Стурбовано мовчать. Чекають на мене.

Між моїм я і моєю сім'єю точно немає ніякого кордону. Генетика, зрештою. У кожній їхній клітинці живу я. Але не лише, звісно, генетика. Я їх люблю. І знову незрозуміло - це кохання народилося разом зі мною і помре разом зі мною? Чи була до мене і буде згодом?

Ця літня вродлива жінка в кухонному фартуху - моя дружина Оксана. В нас уже дорослий син. І навіть онук. Оксана стоїть біля плити, помішує щось у каструльці і мовчить. Вона завжди мовчить чи каже якісь найпростіші речі. Наприклад: «Доброго ранку». Або: «Треба забрати речі з хімчистки». Або: "Обід готовий". Але скоро вона дізнається, що зі мною трапилося, і почнеться казна-що.

А цей досить товстий рудий старий - мій тато, Юрій Олегович Леонтович. Він знаменитий письменник. Йому вісімдесят п'ять років, але всі звуть його Юрчик.

Юрчик насипає сушену горобину в десятилітрову бутиль.

- Ну, хіба це справа? - каже Юрчик. - Знову в хаті горілки нема. А ось президент Кучма у гості п-п-приїде і скаже: налийте мені, Юрчик, вашої горобиновій. А горобинової й нема. Всю висьорбали.

Тато заїкається і косить під маразматика, але дуже міцний і в абсолютно ясному розумі. Ви всі в дитинстві читали книжку «Наша історія». Пам'ятайте, як там у нього: «В Українській історії зустрічаються і добрі люди, і погані. Але сама наша історія не гарна і не погана. Це, хлопці, наша історія. І іншої ми не маємо».

А це мій онук Макарон. Вгризається в грушу, розмазуючи її по фізіономії.

- Вибач, Макаре, - звертається до нього Юрчик, - але руками грушу не їдять.

- А чому?

- А тому, що їдять її ножем і виделкою.

- А чому?

- Така вже родина, - терпляче пояснює Юрчик. - Подивися, як їсть твій тато.

Макара тато - це мій єдиний син Костянтин, Котя, бородатий, із сережками у вухах інтелектуал. Він їсть, дивлячись у книгу.

- Бачиш, він їсть ножем та віделкою, - продовжує Юрчик. - І твій дідусь завжди так їсть. Ножем та виделкою.

Це він про мене.

- І я теж так їм. Ножем та віделкою, - розвиває свою думку Юрчик. - І мій папаша, твій, відповідно, прапрадідусь, теж груші їв не руками, а ножем та виделкою. І його тато...