Глава 1: Чужа шкіра і запах перегною

Біль не мав чіткого кольору, але мав виразний, огидний смак. Смак іржавого заліза, дешевого тютюнового смолу, перепаленої цукрової патоки та зброденого яблучного соку, що давно перетворився на оцет у важкому, змученому шлунку.

Вар’ян спробував розплющити повіки. Ліве повіко не піддавалося, міцно прикипівши до щоки чимось засохлим і липким — чи то задавненим гноєм, чи то запеченою кров’ю від випадкового нічного удару об край кухонного столу. Коли йому нарешті вдалося із зусиллям розірвати цей тугий, болісний полон, перед очима постала сіра, потріскана стеля з потьоками старого вапна та маслянистою, глибоко вкарбованою плямою сажі над рогом печі.

«Це не Цитадель Древа», — була перша думка, яка пробилася крізь щільний, немов кисіль, туман у свідомості.

У Цитаделі Древа стелі дихали разом із мешканцями. Вони були сплетені з живого білого ясена, чиє оксамитове листя тишено шелестіло у відповідь на найменший пасаж мани, регулюючи світло й вологість у приміщенні. Тут же стеля була мертвою, грубо збитою з сухих, напівзонилих дощок, вкритих крихким вапном. Від неї тхнуло не благородною смолою чи свіжою хвоєю, а сирістю, глиною та гнилим грибком. Пліснява. Спори Penicillium та Aspergillus. Вар’ян відчув їх негайно — не за допомогою колишньої високочастотної магії, а просто завдяки витонченому, вродженому біологічному відчуттю, яке якимось дивом зачепилося за матрицю його душі й передалося цьому грубому смертному тілу.

Він спробував піднятися на ліктях, але внутрішні органи відгукнулися болісним поштовхом.

— Агх-х… — вирвався з гортані не людський голос, а скоріше глухий, надривний хрип старої пили, що наглухо застрягла у вологому дубовому кряжі.

Поперек вибухнув гострим, пекучим болем, який моментально пронизав тіло від крижів до самого потилиці. М'язи спини перебували в кам'яному, судомному спазмі. Тіло відмовлялося виконувати елементарні команди. Воно було важким, огрядним, вкритим шаром холодного липкого поту, залитим жиром у ділянці живота та глибоко отруєним величезною кількістю дешевого етилового спирту.

Вар’ян заплющив очі й пірнув углиб себе — у той внутрішній ментальний простір, де раніше сяяло його велике Сяюче Ядро Мага-Друїда, здатне піднімати з насіння цілі гаї за кілька хвилин.

Ядра більше не існувало. Замість потужного магічного реактора у грудній клітці тліла крихітна, бліда й виснажена іскра — залишок його власної душі, яка встигла вхопитися за цей випадковий фізичний посуд за мить до того, як Пошесть Порожнечі спопелила його тіло та рідний континент у Сілванії.

«Я живий. Але в яку руїну мене закинуло?»

Він розпочав первинну біохімічну діагностику організму. Це була стандартна, майже автоматична процедура, яку він робив тисячі разів у своїх садах, коли оцінював стан хворих, поранених шкідниками чи посухою дерев. Проте зараз об'єктом аналізу був він сам.

Аналітичний зріз біологічної оболонки:

Вік: Приблизно 42–45 сонячних циклів. Для ельфа це вік немовляти, але для цієї примітивної біологічної форми — початок незворотного згасання.

Печінка: Збільшена майже на третину від норми, тканини зазнали жирової дегенерації, спостерігаються виразні ознаки хронічного гепатозу та важка, гостра алкогольна інтоксикація.

Хребет: Прогресуючий дегенеративно-дистрофічний процес. Велика міжхребцева грижа між L4 та L5 хребцями, яка жорстко защемлює лівий сідничний нерв. Звідси — заніміння всієї лівої кінцівки та гостра стріляюча симптоматика при найменшому русі.

Серцево-судинна система: Виражена тахікардія, артеріальний тиск значно перевищує фізіологічну норму, судини стінок втратили еластичність через отруєння нікотином та продукті розпаду алкоголю.

Стан попереднього господаря: Біологічна смерть настала приблизно три-чотири години тому. Зупинка дихання під час глибокого алкогольного сну, викликана комбінацією сивушних масел та отруєння чадним газом через передчасно перекриту камінну засувку печі.

Вар’ян глибоко вдихнув. Повітря в хаті було важким, задушливим, просоченим чадом, але в ньому ще залишався кисень. А головне — за товстим шаром кіптяви та бруду на маленькій шибці дихав ліс.

Це було вирішальним фактором. Ліс був поруч. Він відчував його присутність навіть крізь товсті глиняні стіни.

Спираючись тремтячими, набряклими руками на розхитаний дерев'яний ослін, Вар’ян повільно спустив ноги на підлогу. Дошки були крижаними, фарба на них давно злущилася, оголюючи сіру, висушену деревину. На ньому були надягнуті брудні спортивні штани з витягнутими колінами та вицвіла майка з темними плямами від жиру й пролитого супу.

Він зробив перший свідомий крок. Ліва нога миттєво відгукнулася тупим, виснажливим болем, що прострілив від сідниці крізь коліно аж до самого великого пальця.

— Нічого… — видавив він із себе українською мовою, яка природно випливала з пам'яті колишнього власника тіла — Василя Гуменюка. — Бувало й гірше. Коли ми рятували Великі Сади після трьох років посухи, там кожне дерево боліло сильніше, ніж ця руїна.

Він повільно, тримаючись за стіну, підійшов до невеликого тусклого дзеркала, що висіло біля виходу на іржавому цвяху.

Зі скла на нього дивилося обличчя чоловіка років сорока двох. Набрякле, з вираженою синявою під очима, густою сивою щетиною тижневої давнини та глибокими зморшками на чолі. Вуха були звичайнісінькими — круглими, м'ясистими, людськими. Жодного натяку на гострі, витончені ельфійські раковини. Проте в глибині карих, каламутних зіниць періодично спалахувала крихітна зеленувата точка — єдиний слід того, що Маг-Друїд Вар’ян тепер опанував цю плоть.

— Отже, Василь, — вимовив він голос у порожнечу хати. — Ти повністю здався. Ти дозволив своєму тілу згнити заживо лише через те, що від тебе пішла дружина, а лісництво розформували. Ти виміняв свою гідність і життя на пляшку смердючого денатурату. Що ж… Дякую за фізичну оболоноку. Я постараюся навести в ній лад, навіть якщо мені доведеться перезорати цю плоть заново.