- 1 -

Привіт! Це знову я, кролик — Пухнастик. Я думав, що зі мною вже нічого цікавого не буде, та я помилився. Почалося з того, що велетні в нашому домі захотіли зробити ремонт. Нам не можна було там залишитися. Наша рятівниця почала нас збирати, щоб поки ми переїдемо до іншої домівки. Звісно, ми розхвилювалися. Тому наша рятівниця довго розповідала, що нова оселя — це ненадовго і скоро ми повернемося назад.

Дівчинка зібрала нас у величезну клітку та пообіцяла бути поруч, щоб за цей час з нами, кроликами, нічогісінько не сталося.

Тато, матуся, братики та сестрички зібралися у клітці, і я також після довгих вмовлянь ризикнув переступити поріг. Рятівниця зачинила клітку, підхопила її та понесла нас на двір. Там на нас чекала автівка. Вона поставила клітку всередину, а я, озирнувшись по сторонах, зрозумів, що з нами не було Товстунчика! Де він?

— Товстунчик, де ти? — пищав я, — ми його загубили, — намагаючись розказати рятівниці, що треба знайти братика, але вона не розуміла моїх слів. Певно, за ці роки життя з нами їй так і не вдалося опанувати мову кроликів. Замість того, щоб кинутися на пошуки Товстунчика, дівчинка погладила мене за вушком.

— Товстунчика нема, подивись, невже ти не бачиш? В клітці не вистачає одного кролика! — продовжував я.

— Злякався? Нічого, все буде добре, — наша рятівниця всміхнулася, — обіцяю, за кілька днів ми повернемося назад. Не думала, що ми не встигнемо поїхати, а ти вже почнеш сумувати за нашою домівкою, — і вона пішла назад в дім, щоб забрати свої речі.

Я поспішив до батьків і сказав:

— Знайду Товстунчика і ми повернемось. Треба його відшукати, поки ми не поїхали. Як він буде тут без нас?

— Ти правий, без нього ми не можемо поїхати, — і перш ніж матуся встигла щось додати, я просунув лапку крізь ґрати та відкрив дверцята. Вискочивши з клітки, поспішив закрити її та кинувся назад в дім.

Непомітно увійшов всередину і запищав, щоб мене не почули велетні й не повернули назад до клітки. Сподівався, що Товстунчик відповість, але він мовчав. Нескладно здогадатися, де може бути мій брат? Звісно, на кухні.

Не встиг я увійти туди, як побачив Товстунчика біля моркви, яка закотилася за холодильник. Мій брат намагався її звідти дістати. Товстунчик настирливо протискався між холодильником і стіною, щоб викотити моркву, але через величезне пузо в нього нічого не виходило.

— Ще трохи, — бурмотів він собі під ніс. Здалося, що холодильник захитався, — так, треба втягнути живіт.

— Серйозно? Ми ледь не поїхали без тебе! А тебе хвилює ця морква? Ми повернемося назад за кілька днів, ти встигнеш її з’їсти.

— Ще б пак! — Товстунчик насупився, проте спроб викотити моркву не залишав, — не встигнемо ми повернутись, як хтось стрункіший забере її собі, а ти тільки подивись, яка вона велика, помаранчева. Ех, справжня смакота!

— Товстунчику! Невже тобі мало їжі? Наша рятівниця дає все, що ти забажаєш.

— Але я все одно хочу більше! — буркнув Товстунчик.

Я знав, що він не піде зі мною, поки не забере моркву, і тому попросив Товстунчика пропустити мене вперед. Він відійшов у бік, і я схопив морквину та витягнув її з-під холодильника. Товстунчик подякував та швиденько її зжер. Жуючи останній шматок, пішов за мною. Ми ледве вийшли на поріг, як побачили, що машина зрушила з місця.

— Ні! — закричав я, — матусю, татусю!

Я чув, як мої братики та сестрички голосно пищали. Вони намагалися попередити велетнів та нашу рятівницю, що ми залишаємося у будинку, але їх ніхто не розумів, і дуже скоро ми залишимося самі. Я сумно зітхнув та опустив вушка. На очі просилися сльози. Що тепер робити?

Я повернувся, щоб сказати Товстунчику, що це через нього ми потрапили у халепу та його ніде не було. Я повернувся в будинок. Товстунчик шмигав кухнею туди-сюди, намагаючись знайти щось смачне.

— Вони забрали геть усе. Що ми будемо їсти, поки їх не буде? — спитав Товстунчик.

— Ти можеш не думати про їжу хоч кілька хвилин. Через тебе ми тут залишились геть самі.

— І що? Вони скоро повернуться і все буде як раніше. Мене інше хвилює, — Товстунчик сів посеред кухні. — Як ми будемо, — він хотів додати «без їжі», та згадав мої слова і замовк.

Я почув шум та застрибнув на підвіконня. Сподівався, що наша рятівниця помітила, що нас з Товстунчиком немає, і повернулась за нами, та я помилився. Замість нашої дівчинки біля дому зупинилося кілька машин. З них вийшли незнайомі велетні. Вони увійшли всередину та почали зривати зі стін папір. Їхні голоси лунали все голосніше.

— Мені страшно, — прошепотів Товстунчик. — А якщо вони помітять, що буде з нами? Вони образять нас?

— Хтозна. Тримаймося, — вирішив я і спустився по шторах вниз. — Краще знайти схованку.

— Але куди йти? Дивись, як їх багато, — Товстунчик визирнув з-за мене і показав лапкою на майстрів. — Здається, вони розбирають підлогу.

— Тримайся стін, — порадив я, — і давай потрохи рухатися в бік підвалу. Там вони нас точно не помітять.

— Там темно та страшно, — змолився Товстунчик.

— Хочеш на вулицю? Забув, як було кілька років тому? — згадав я наші пригоди.

— Я пам’ятаю. Рухаймося в бік підвалу. — Товстунчик втягнув живіт. Він тримався стіни, я обережно йшов за ним. Піднявши голову, я помітив наші тіні та довгі вуха, які стирчали у різні боки. Притиснув вуха до голови. Товстунчик зробив те саме, і, зробивши наступний крок, він не помітив відкритого відра з фарбою. Товстунчик підковзнувся на кришці від відра та, замастившись фарбою, закружляв, наче був на роликах.

Товстунчик кидався в один бік, потім в інший. Спробував його спіймати за хвіст, та це було нелегко. Він зачепив відро, і воно вилилося на Товстунчика, який голосно заверещав. Його писк почули велетні. Вони роздивлялися по сторонах. Я присів у кутку, сподіваючись, що мене ніхто не помітить.

— Що це було? — спитав один з велетнів.

— Напевно, щури. Треба викликати службу з виловлення, нехай розберуться з ними!