Розділ 11 . Наслідки "прання" часу

Дім, милий дім.
Режим «віджим» виявився найшвидшим, але й найнеприємнішим способом подорожувати в часі. Машину трясло так, що здавалося, вона от-от розвалиться на атоми. Всі четверо — Опанас, професор, дід Сава і фараон, — міцно вчепившись один в одного, каталися по підлозі, як горох у бляшанці. Єдиним, хто зберігав спокій, був Семен, який мирно дрімав у своєму тракторі, що летів поруч у «бульбашці часу». Для нього це була звичайна турбулентність.
Нарешті, з останнім, особливо сильним поштовхом і гучним металевим брязкотом, що нагадував передсмертний хрип, машина зупинилася. Вони прибули.
Всередині пахло горілою проводкою і трохи — розлитим узваром (дід Сава все ж таки прихопив з собою глечик з єгипетського ринку). Двері зі скрипом відчинилися, і в обличчя їм вдарило знайоме, рідне повітря Великих Галушок — вологе, прохолодне, що пахло кропом і дощем, який нещодавно пройшов.
— Дім, милий дім, — прошепотів професор, виповзаючи навкарачки на землю свого рідного сараю.
Вони були вдома. Але щось було не так. Машина часу, їхня рятівна і водночас пекельна «пральна машина», виглядала жахливо. Її сріблястий корпус потемнів, з-під панелі керування йшов легкий димок, а ілюмінатор тріснув, утворивши на склі химерну павутину. Коли Опанас спробував її штовхнути, вона видала гучний, жалібний звук «бздинь!» і розвалилася на дві частини. З її нутрощів висипалися шестерінки, дроти і кілька обгорілих кристалів.
— Все, — констатував Опанас, постукавши ногою по уламках. — Відпрацювала своє. Можна здавати на металобрухт.
Машина часу остаточно і безповоротно зламалася. Їхні подорожі в минуле закінчилися.
Вони вийшли із сараю. На вулиці був тихий вечір. Все було на своїх місцях: хата професора, яблуня, лавка. Навіть трактор Семена, що матеріалізувався поруч, виглядав як завжди. Здавалося, нічого не змінилося.
— Ну ось, — з полегшенням сказав Опанас. — Пронесло. Ніяких тобі трицератопсів замість голови сільради. Все, як було. А ви мене лякали, професоре, «ефект метелика»...
— Справді дивно, — пробурмотів професор, озираючись. — За законами темпоральної логіки, мали б бути хоч якісь зміни...
І тут він помітив першу дивну річ. На підвіконні його власної кухні, у глиняному горщику, замість звичної герані, ріс... папірус. Маленький, але справжній.
— Левку, а відколи це ти екзотикою захопився? — здивувався Опанас.
— Я... я не захоплювався, — спантеличено відповів професор. — Я його вперше бачу.
Це була лише перша ластівка. Коли вони дійшли до центральної площі, вони побачили ще дещо. Місцеві жінки поверталися з ринку, несучи в кошиках глиняні глечики для молока. Але глечики були не прості. Вони були розписані дивним, незвичним орнаментом. Це були ряди акуратних чорних цяток на білому тлі, що утворювали знайомі візерунки: «шість-шість», «пусто-пусто», «три-п'ять»...
— Це ж... доміно! — вигукнув професор. — Це той самий орнамент, який я бачив на трипільській кераміці в музеї! Тільки... його ж не мало бути! Археологи вважали його унікальним і не могли розшифрувати!
— А тепер, здається, зможуть, — пробурчав дід Сава, винувато ховаючи очі. — Називається «козирний дубль». Дуже рідкісний візерунок.
Виявилося, що їхня маленька гра в «богів» мала наслідки. Трипільський «стиль доміно», винайдений завдяки їм, не зник у глибині віків. Він передавався з покоління в покоління, ставши традиційним орнаментом для всієї Наддніпрянщини. І тепер місцеві гончарі, самі того не знаючи, відтворювали на своїх виробах малюнки, натхненні священними «чорними каменями», які шість тисяч років тому принесли в їхні землі двоє дивних бородатих богів.
Але найголовніший сюрприз чекав на фараона.
Він, втомлений і розчарований тим, що так і не зміг виправити історію, прийшов до хати Опанаса. Він звик, що Галина завжди залишає для нього в холодильнику пляшку холодного пива. Він відкрив дверцята, але замість звичної пляшки побачив великий глиняний глек, закритий дерев'яною кришкою.
— Галино! — гукнув він. — А де мій ячмінний напій?
— Та ось же, на полиці, Неферхотепчику, — відповіла Галина з кухні. — Твій улюблений. Я сьогодні свіженький зробила.
Він з недовірою взяв глека, налив у кухоль темну, ароматну рідину. Це було не пиво. Він понюхав. Запах був знайомим, солодким, фруктовим. Він зробив ковток. І його очі розширилися.
Це був узвар. Справжнісінький, солодкий, прохолодний узвар із сухофруктів. І він з подивом зрозумів, що це — саме те, чого він зараз хотів найбільше у світі. Це було смачніше за будь-яке пиво. Це був його улюблений напій.
Він стояв посеред кухні, тримаючи кухоль, і нічого не розумів. Він ненавидів узвар! Він спробував його лише раз, на ринку в Фівах...
— О, великий Ра... — прошепотів він. — Сава... Цей старий розбійник...
До нього дійшло. Дід Сава своєю гастрономічною лекцією на ринку не просто вразив кількох єгипетських рибалок. Він запустив ланцюгову реакцію. Рецепт «божественного нектару» передавався з покоління в покоління, ставши національним єгипетським напоєм. І, мабуть, у тому, зміненому минулому, маленький Неферхотеп з дитинства пив не пиво, а саме цей солодкий узвар. І любов до нього залишилася в його пам'яті, навіть після трьох тисяч років сну. Дід Сава, сам того не бажаючи, змінив гастрономічні вподобання цілого фараона.
Коли всі знову зібралися на знаменитій лавці біля річки, настрій був дивним. Суміш полегшення і легкого смутку.
— Отже, підіб'ємо підсумки нашої... експедиції, — почав Опанас, як на зборах. — Що ми маємо в сухому залишку? Фараоне, ти виправив історію?
— Ні, — похмуро відповів Неферхотеп, сьорбаючи з кухля узвар. — Я лише потрапив у власну в'язницю і переконався, що в молодості був ще більшим ідіотом, ніж я думав.
— Діду, ти корову повернув? — звернувся Опанас до Сави.
— Ні, — зітхнув дід. — Навіть до п'ятдесят третього не долетіли. І на танці не сходив. Тільки козаків самогоном напоїв.
— Тобто, — підсумував Опанас, — вся ця біганина, ризики, порушення просторово-часового континууму... все намарно?
— Не зовсім, — втрутився професор. Він тримав у руках щойно виготовлений місцевим майстром глечик з орнаментом «пусто-пусто». — З наукової точки зору, ми отримали безцінний досвід. Ми довели, що історія має певну інерцію, і змінити її кардинально майже неможливо. Але можна внести... незначні локальні корективи. Особливо в галузі кераміки та виробництва прохолодних напоїв.
Вони сиділи і мовчали, дивлячись на спокійну річку. Кожен думав про своє. Про те, що минуле краще не чіпати. І що навіть найграндіозніші плани можуть закінчитися лише новим орнаментом на глечику і любов'ю до узвару.
І, можливо, в цьому і була якась вища мудрість.
— Ну що, сине Ра, — раптом сказав дід Сава, дістаючи свою заповітну скриньку. — Може, по партійці? Вже в нашому, рідному часі. Тут хоч ніхто не заважатиме.
Фараон кивнув. Дід висипав на стіл кісточки доміно. І коли він поставив перший камінь «шість-шість», Опанас раптом згадав, що він так і не виписав цим двом авантюристам штраф.
— А, та хай їм грець, — махнув він рукою. — Заслужили.
Бо він розумів, що головне — не те, чи змінили вони історію. Головне — що вони всі повернулися додому. У свої дивні, непередбачувані, але такі рідні Великі Галушки. Де навіть найзвичайнісінька гра в доміно тепер мала присмак шеститисячолітньої історії.