Розділ 10. Фінальна зупинка: Стародавній Єгипет

 Здрастуй, батьківщино, або Де тут клює?
Після шаленої втечі від козаків і не менш шаленого стрибка крізь часовий вихор на режимі «віджим», машина часу нарешті почала вповільнюватися. Цього разу політ був довгим і виснажливим. Вареники давно скінчилися, самогон — теж. Дід Сава і фараон сиділи мовчки, кожен думаючи про своє. Дід — про те, що так і не встиг переграти партію за корову. Фараон — про те, що його знову ледь не позбавили царських регалій.
— Здається, приїхали, — першим порушив тишу дід, коли машина з легким поштовхом завмерла. — Відчуваю, землею пахне. Тільки якоюсь... сухою.
Вони глянули в ілюмінатор. І те, що вони побачили, змусило серце одного з них закалатати від щастя, а іншого — розчаровано зітхнути.
За вікном не було ні лісів, ні степів. Куди не кинь оком, тягнувся безкрайній, сліпучо-жовтий пісок, що виблискував на сонці, як розсипане золото. Повітря тремтіло від спеки. Далеко на горизонті виднілася зелена стрічка пальм і могутня, спокійна ріка, широка й велична. А вздовж ріки розкинулося величезне місто з білого каменю: храми з гігантськими колонами, палаци, обеліски, що пронизували безхмарне синє небо. Над усім цим панувала атмосфера могутності, величі і трьохтисячолітнього спокою.
— Батьківщина... — прошепотів Неферхотеп. Його очі, які за останній рік бачили стільки див, наповнилися сльозами. Справжніми, гарячими сльозами. — Саво, дивись! Це Фіви! Моя столиця! А ось, ось Ніл! Великий, священний Ніл!
Він притиснувся обличчям до скла, намагаючись розгледіти кожну деталь. Він впізнавав усе: ось великий храм Амона-Ра, ось алея сфінксів, що веде до нього. Він бачив людей, що снували вулицями, — жерців у білому одязі, воїнів у бронзових обладунках, селян, що вели навантажених ослів. Це був його світ. Справжній. Не намальований на стінах гробниці, не описаний у брехливих підручниках. Живий.
Двері машини з шипінням відчинилися, і в обличчя їм вдарило гаряче, сухе повітря, сповнене незнайомих і водночас таких рідних для фараона запахів: пилу, розпеченого каміння, прянощів і диму від жертовних вогнищ.
Неферхотеп вийшов назовні, зробив крок по рідному піску і глибоко, на повні груди, вдихнув.
— Я вдома! — прокричав він, розкинувши руки. — Я вдома, Саво!
Дід Сава виліз слідом за ним, крекчучи. Він одразу ж зняв свою теплу шапку і почав нею обмахуватися.
— Вдома, кажеш... — пробурчав він, оглядаючись. — А спека ж яка! Як у пеклі. І дихати нічим, пісок у рот летить. І де тут хоч одне дерево, щоб у затінку сісти? Самі каменюки та пісок.
Фараон його не чув. Він, як дитина, бігав по піску, торкався руками розпеченого каміння, щось вигукував своєю рідною мовою. Вся його набута в Великих Галушках селянська статечність зникла. Це знову був фараон, син Ра, що повернувся у свої володіння.
— Саво, ходімо! — гукнув він. — Я покажу тобі все! Я покажу тобі свій палац! Ти побачиш моїх воїнів, моїх дружин! Ти зрозумієш, що таке справжня велич!
— Та зачекай ти, ясновельможний, з величчю, — відмахнувся дід. Він уже розмотував свою вудку. — У мене справа важливіша. Річка он яка! Може, тут хоч кльов буде, не те що в тих трипільців.
Він підійшов до берега Нілу, поплював на черв'яка (якого він дивом зберіг у спеціальній баночці), закинув вудку і сів на камінь в очікуванні. Фараон лише знизав плечима. Цього дивного старого не цікавила велич імперій, його цікавило лише, чи клює риба.
Поки Неферхотеп, сповнений ностальгії, бродив околицями, дід Сава намагався рибалити. Але риболовля не вдавалася. По-перше, сонце пекло немилосердно. По-друге, місцева риба, мабуть, була дуже хитрою і на простого українського черв'яка не реагувала. А по-третє, йому постійно заважали.
До нього підійшов місцевий рибалка, худий і чорний від засмаги, і почав щось швидко говорити, показуючи на вудку і на небо.
— Та не розумію я тебе, чоловіче добрий, — відповідав йому дід. — Я тобі що, поліглот? Я тільки по-нашому і трохи по-фараонськи, і то з лайкою.
Згодом, за допомогою жестів, він зрозумів, що рибалка намагається пояснити йому, що зараз, у таку спеку, риба не ловиться, бо вся вона ховається в глибині, де прохолодніше. Треба чекати вечора.
— От тобі й маєш, — розчаровано пробурчав дід, змотуючи вудку. — І тут не клює. Що за подорож така невдала?
Він повернувся до машини часу, сів у її тіні і дістав з рюкзака залишки провіанту — кілька сушених груш і пляшку з водою. Він сидів, жував сушену грушу і з сумом дивився на величні храми на іншому березі.
— Красота, звісно, — бурмотів він собі під ніс. — Масштаб. Але якось... незатишно. Ні тобі садочка, ні лісочка. Камінь, камінь, камінь. І спека. Навіть наша піраміда, та, що на пасовищі, і то якась рідніша. Біля неї хоч трава росте.
Тим часом повернувся Неферхотеп. Він був у якомусь дивному, піднесено-роздратованому стані.
— Саво, тут щось не так, — сказав він, сідаючи поруч.
— А я тобі що казав? Сонце скажене, риба не клює, — погодився дід.
— Та не про те я! — відмахнувся фараон. — Я пройшовся до міста. Все ніби таке, як я пам'ятаю. Але... інше. Храм новий будують, якого я не наказував. Жерці якісь незнайомі, дивляться на мене, як на божевільного. І мода змінилася! Жінки носять інші перуки! Розумієш, інші! Це ж катастрофа!
Він схопився за голову. Для нього, як для законодавця мод свого часу, це був справжній удар.
— Я, здається, зрозумів, у чому річ, — продовжував він. — Ми, мабуть, прибули трохи... пізніше. Не в мій час. А в час правління мого сина. Або внука. Я для них — уже історія! Легенда! Мене ніхто не впізнає!
Це було відкриття. Він не просто повернувся додому. Він повернувся в майбутнє своєї власної епохи.
— І що ж ти тепер робитимеш, ясновельможний? — запитав дід. — Підеш до свого внука, скажеш: «Привіт, я твій померлий дід, дай покерувати трохи»?
— Не смішно, Саво! — образився фараон. — Але мій план це не змінює! Навіть якщо я для них — історія, я все одно знайду архіви! Я знайду папіруси, де записана історія мого правління! Я знайду список моїх дружин! І я виправлю цю брехню про ясна! Навіть якщо мені доведеться для цього переписати всі їхні бібліотеки!
Він був сповнений рішучості. Він не міг змінити сьогодення, але він ще міг змінити те, як про нього пам'ятатимуть у майбутньому.
— Добре, історик, — зітхнув дід Сава. — Тоді ходімо, шукати твої архіви. Тільки давай швидше, бо на цьому сонці я скоро сам у мумію перетворюся. І якщо по дорозі побачимо ринок, давай зайдемо. Може, у них тут хоч таранька є. Бо від вашої місцевої кухні в мене вже печія.
Вони рушили в бік величного міста. Двоє дивних мандрівників — старий український рибалка, що мріяв про прохолоду і добрий кльов, і трьохтисячолітній єгипетський цар, що йшов на свій останній бій. Бій з історією. Вони ще не знали, що їхній головний ворог — не брехливі писарі, а їхній власний молодий, самовпевнений і дуже грізний двійник, який уже помітив появу дивних чужинців і віддав наказ своїй варті їх схопити. Пригоди в Стародавньому Єгипті тільки починалися.