Розділ 9. Друга подорож: Фараон на Січі

Розділ 3. Друга подорож: Фараон на Січі

3.1. Знову не туди, або Від мамонтів до шароварів

Після успішного (як вони вважали) культурного обміну з трипільцями, дід Сава і фараон, сповнені гордості за свою цивілізаційну місію, повернулися до машини часу. Вони були впевнені, що тепер, з досвідом, усе піде як по маслу.
— Ну що, ясновельможний, розім'ялися? — бадьоро сказав дід Сава, залазячи в машину. — А тепер — за справжніми справами! Я — рятувати корову, ти — виправляти істориків!
— Досить командувати, рибалко! — пробурчав Неферхотеп, обережно ставлячи глечик, подарований йому трипільцями (вже з орнаментом у вигляді доміно). — Цього разу я керую! Мені потрібен мій тринадцятий вік до нашої ери!
Вони знову схилилися над панеллю керування. Цього разу вони вирішили підійти до справи більш науково.
— Так, — почав міркувати дід, водячи пальцем по циферблату. — Якщо «інтенсивне прання» кидає нас аж на шість тисяч років назад, то нам, мабуть, треба щось... делікатніше.
— Спробуй «полоскання», — запропонував фараон. — Звучить, як щось швидке і не надто глибоке.
— Ні, «полоскання» — це, мабуть, коли вже все зробив і треба сліди замітати, — заперечив дід. — Давай спробуємо «делікатне прання». Це, напевно, для невеликих стрибків у часі. Обережно так, щоб не пошкодити тонкі матерії історії.
Вони виставили режим «делікатне прання», а потім почали крутити ручку дати. Оскільки точних координат своїх епох вони не знали, то діяли навмання.
— Мені треба, щоб пахло колгоспом і патефоном, — казав дід.
— А мені — щоб піском і владою! — вторив фараон.
Нарешті, домовившись, вони виставили якусь середню, на їхню думку, дату і знову натиснули на кнопку «Старт».
Цього разу політ був набагато м'якшим. Машину не трясло, а лише легко погойдувало, ніби в колисці. Вареники не літали, а лише тихо перекочувалися по підлозі. Через кілька хвилин усе стихло.
— От бачиш! — з гордістю сказав дід. — «Делікатне прання» — це для інтелігентних людей. Ану, дивись, куди приїхали.
Вони прилипли до ілюмінатора. Пейзаж був абсолютно іншим. Ніяких лісів і глиняних хат. Перед ними розкинувся широкий, випалений сонцем степ, що тягнувся до самого горизонту. Посеред степу, на великому острові, оточеному блискучою стрічкою річки, виднілося величезне, галасливе поселення. Це було не село, а справжнє військове укріплення, обнесене високим земляним валом і дерев'яним частоколом. За стінами виднілися довгі, низькі будівлі — курені, а в центрі височіла дерев'яна церква з трьома банями.
Але головне було не це. Головне — це люди. Сотні, тисячі людей! Усі — чоловіки. Високі, міцні, засмаглі, з довгими вусами і дивними зачісками у вигляді одного-єдиного пасма волосся на голеній голові. Вони були одягнені в широкі, як море, червоні та сині шаровари, вишиті сорочки і баранячі шапки. Вони сміялися, співали пісень, чистили зброю — довгі шаблі, мушкети, пістолі. Повітря було сповнене іржання коней, брязкоту металу і запаху диму від багать, на яких у величезних казанах варилося щось дуже апетитне.
— Саво... — прошепотів фараон. — Це точно не твій п'ятдесят третій рік. Твої односельці, здається, були менш... озброєні.
— Еге ж, — погодився дід, і його очі горіли від захвату. — Це, Неферхотепе, схоже, ми з тобою прямо на Запорізьку Січ влучили! От так «делікатно» нас випрало!
Двері з шипінням відчинилися. І цього разу їхня поява не викликала страху. Вона викликала фурор.
Козаки, що сиділи біля найближчого куреня і грали в кості, побачивши блискучу «діжку», що з'явилася з нізвідки, і двох дивних персонажів, що вийшли з неї, на мить завмерли. А потім один з них, наймолодший, гукнув:
— Гей, браття! А дивіться, яких гостей нам нечиста сила принесла!
До них почали сходитися. Козаки оточили їх щільним, цікавим, але не ворожим колом. Вони розглядали прибульців, як небачене диво. Особливо їхній одяг.
— Ану, діду, — звернувся до Сави кремезний вусатий козак з люлькою в зубах. — Ти хто такий будеш? По одягу ніби наш, а по обличчю — хитрий, як старий лис. Може, характерник*?
Дід Сава, який усе життя мріяв, щоб його вважали не просто рибалкою, а кимось значущим, миттєво увійшов у роль. Він мудро примружив очі, погладив свою сиву бороду і відповів таємничим, багатозначним голосом:
— Можна й так сказати, синку. Я той, хто бачив, як річки назад течуть, і чув, як трава росте.
Козаки схвально загуділи. Характерників на Січі поважали.
Але потім їхній погляд переключився на фараона. Неферхотеп стояв у повній своїй красі: у золотому головному уборі, що сліпуче сяяв на сонці, і в білому простирадлі з квіточками, яке на тлі суворих козаків виглядало особливо екзотично.
— А це що за опудало з тобою? — запитав той самий козак, безцеремонно тицьнувши люлькою в бік Неферхотепа. — Турецький паша? Чи, може, перський шах? Бач, яка шапка на ньому золота! Добрий трофей, мабуть, буде!
Кілька козаків уже потягнулися до шаблів, збираючись, мабуть, «розкуркулити» дивного гостя. Фараон, хоч і не зрозумів усіх слів, але войовничий тон і погляди на його корону йому дуже не сподобалися.
— Як ви смієте, смертні?! — прогримів він. — Я — Неферхотеп, син Ра...
— Тихо, тихо, ясновельможний, — швидко перебив його дід Сава, штовхнувши ліктем у бік. — Не час зараз для титулів. Тут тобі не там. Тут за такі слова можуть і на палю посадити.
Він повернувся до козаків і, прибравши серйозного вигляду, сказав:
— Це, панове товариство, не паша. Це... — він на мить замислився, шукаючи правильне слово, — ...це мій... бранець! Так! Дуже важлива персона. Султан єгипетський. Я його особисто в полон узяв. Чарами. Йшов він на нас війною, а я слово сказав — і він уже мій. Тому чіпати його не можна. Він під моїм захистом.
Ця версія козакам сподобалася набагато більше. Взяти в полон самого султана, та ще й чарами — це було гідно поваги. Вони опустили шаблі і почали дивитися на діда Саву з ще більшим захопленням.
— Оце так дід! — почулося в натовпі. — Сивий, а який моторний! Справжній характерник!
— А султан його, бач, якийсь задрипаний, — сказав інший, розглядаючи фараона. — Худий, та ще й у жіночій спідниці.
Неферхотеп не розумів, про що вони говорять, але відчував, що авторитет діда Сави зростає, а його власний стрімко падає. Він, великий правитель, переможець хетів, стояв тут у ролі якогось дивного бранця якогось ще дивнішого старого. Це було нечуване приниження! Він хотів було запротестувати, але дід Сава знову непомітно штовхнув його і прошипів:
— Мовчи, Неферхотепе, цілий будеш. Краще бути живим бранцем, ніж мертвим фараоном з обдертою короною.
Він зрозумів, що його друг-рибалка, можливо, й має рацію.
Козаки, переконавшись, що гості не вороги, а навпаки — цікаві персонажі, запросили їх до куреня.
— Ану, діду-характернику, та твій ясир, — гукнув вусатий козак, — ходіть-но до нас! Посидимо, побалакаємо! Розкажеш, як ти цього султана ловив!
Вони потрапили в самий центр козацької вольниці. Їх посадили на почесне місце, налили в дерев'яні кухлі якогось міцного напою, схожого на медовуху, і почали розпитувати. Дід Сава, увійшовши в роль, розповідав неймовірні історії про свої чаклунські подвиги, час від часу посилаючись на фараона: «А ось мій єгиптянин не дасть збрехати!» Неферхотеп лише похмуро кивав і з огидою пробував медовуху, мріючи про своє рідне ячмінне пиво.
Він ще не знав, що найцікавіше попереду. Що йому доведеться мірятися силою з молодими козаками, вчитися їсти куліш однією ложкою з усього казана і пояснювати, чому він, «султан», не вміє їздити верхи. Подорож у часі продовжувалася, і вона ставала дедалі більш непередбачуваною. І десь далеко, за шість тисяч років, двоє рятувальників на літаючому тракторі якраз намагалися зрозуміти, чому їхній темпоральний компас раптом почав показувати координати Запорізької Січі.
* Хара́ктерник — це в українській міфології та фольклорі козак-чаклун, який, за легендами, володів надприродними здібностями.